Ksenia Hnylytska — born in Kyiv in 1984. Graduate of State Secondary Art School (DKhSh) in 2001 and the National Academy of Fine Arts and Architecture (NAOMA) in 2009. In 2002 she co-founded R.E.P. Group, engaging in its exhibitions, projects and events. Her artwork was shown at the National Art Museum of Ukraine, Visual Culture Research Center in Kyiv and other institutions. Her creative work is dedicated to social issues. Main techniques include painting and video. In 2008 she was a resident of Leipzig International Art Program (LIA). Co-founder of the curatorial union Hudrada. Lives and works in Kyiv.
Alina Yakubenko — born in Kyiv, lives and works in Ukraine. Her artistic practices involve such media as painting, video, installations and photography. Interacts with the public space, organizes interventions with the help of video projections in the urban setting.
Member of art groups R.E.P. and Ubik since 2005. Her curatorial projects include: “Tamagotchi”at the Visual Culture Research Center, National University of Kyiv-Mohyla Academy; “timeline” (2013) at LabGarage; curator of the visual program for the residency “Nad Bogom” (2015) in Vinnytsia. She also engages in music and participates in the Ukrainian underground music scene, often performing as a DJ.
Instead of Statement
Pieces of Artists’ Dialogues1234
K.: I am crying bitter tears – I don’t want to write a statement. A statement for me is some kind of an oath to oneself. Very responsible and paving the way to the inner dictator figure.
А.: I am in favor of making statements in the avant-garde tradition, in the sense that statement is a call to action in the future.
K: Okay, like our friend Nikita said, let’s employ the apophatic theology method, i.e. cut off what we don’t want, and then arrive at what’s left. I have these two questions: about the “eternal” (conventionally) and about relations with the other gender. But this differentiation of the eternal and feminine disconcerts at once. Because existentially, this is identical in the sense of perpetual opposition to yourself.
I also have a woman’s experience of motherhood which I attempt to combine with creativity. And you are a different type of artist, without obligations and limitations. You are on your own, you are in a search, and your “inner child”, talking therapy language, is not interrupted by external children.
А.: I have an inner grandpa. I am certain! Or maybe a wicked dog. A dog grandpa.
K: What message do you think he would like to deliver?
A: Bite to death. But his teeth fell out because of his old age.
K: This is actually logical according to this theory of “repetition of repetitions” that your grandfather is closer to you than your parents, a kind of movement along the spiral.
A: Certainly not closer, and thank God to that if you imply my actual grandfather, not the imaginary dog grandfather.
K: I could not manage to go to sleep last night, proudly observing the clouds floating in the sky. And say, do you have an inner authoritarian image which says how it should be?
А: No, I feel quite whole, I do not have any sub-personalities. That’s why I hate myself, since I only have one self and it is fucked up. I beat myself up hard. And also slapped myself.
K.: This is understanding one’s own worthlessness and unscrupulousness. A kind of an inner dictator who is strict to the people around and gracious to himself or herself. Floor to the one smothering others’ voices. An open road to absolutely unmotivated actions. Actually, what is there to tell about dictators, they are always sudden. All at once there comes my dictator – uncompromising and authoritarian feminist. And here comes back my academician dictator ready to break the jaw for ignorance in the domain of plastic anatomy. And then my patriot dictator comes back who would not allow leaving the motherland. Who gets the floor? Or maybe I should prefer my dictator child who manipulates me through his sweetness, like my real children? After you give birth to children, you have to be the pointing finger, a moral compass and a friend at the same time. But I demand returning to the inner dictator whom I believe everyone has, and who says: you need to close the shampoo cap, you need to say hello to neighbors, you need to pick up shit from the lawns.
А.: You are an ok external dictator too. But hey, do you divide yourself into sub-personalities?
K.: It’s not that I divide, sometimes they just come on the stage of my mind on their own.
A: How do you determine what to do in art – what is “needed” for the career, “needed” for participation in processes? Or is this a habit you got into at school and academy – working every day? I think we are like little birds, we do not interpret the idea of labor – just digging into work. I believe there is something you can give up doing.
K: You know, the question “why?” always stops. There is a chance of never moving beyond it.
А: Maybe there is nothing wrong about a “why” which really stops. This helps identify the topic you need to work on or issues important for the society, and it is only you who can consider it at a special angle.
Why are we having a dialogue between us and not other artists? Let’s contemplate each other’s manifestation as artists since we worked together and simply because we are friends. Neither of us knows how to manifest oneself, what is that anyway?
I would like people say about us: “They fucked the same men, sometimes women too, they most probably hated each other or competed but at the same time they created joint works which is perhaps indicative of love. Alina adored Ksenia’s son Felix. When he was born, they lived as a real family by the seaside for a short time but then something went wrong…they started using drugs and alcohol but they did not abandon the high art of dialogue.”
K: I very much hope for a funny touching epitaph like that. See, I love your paintings but what I like most is your random detached (scenic?) vision.
A: I don’t like anything, I hate everything! By the way, about painting. Can you say “I am an artist. I am a painter”?
K: No. Especially recently.
A: And how do you introduce yourself to new people who ask about your occupation? “Hello Ksenia, what is it that you do? You are probably a creative personality, you look so extraordinary.”
K: I do various things. I believe art should help people. Do you need to make decorations for a rally, or maybe move furniture? And you, Alina, do you perceive yourself as an artist, or as a DJ? Does music mean more to you now than visual art?
A: Well, I’ve been thinking, when I write a statement for artistic activities, then a CV for the cinema, then a bio for musical tryouts, by this time unsuccessful ones: now I am an artist, now I am a film director; I tell my neighbors I plant arugula and adopt cats. It would be honest to write down: I don’t know who I am. Maybe an honest thing to write would be this: I got enrolled in the production designer program in 2000 by chance because I read Bulgakov’s novel about theater. And before that I had thoughts of becoming a poetess but luckily escaped that. Then I wanted to do music but I had a stolen guitar and it was taken away from me. I was left without the instrument and resumed painting. No personal choice, just a bundle of chance events…In 2007 I picked up a dog named Baku from the street and had been trying to start a family for 7 years. During my education I decided to make movies but it did not work out. After that, a couple of depressive outbreaks or creative crisis, although I guess I should not work my ass off all the time, should I? Otherwise who am I, lazybones? A loafer’s CV? I do not have a workshop since 2018, so I do not paint virtually at all. In 2020-21 all the equipment broke down so I do not film anything. I walk, read, think, grow potted plants and walk my dog in the courtyard.
K: I wrote in my Tinder that I am an artist and homemaker. But I had proper fans from the very beginning, and there was often a bingo. Indicating “loafer” in one’s CV should be done responsibly, like fasting on the everlasting Shabbat.
A: A poeticizing prostitute with children or dogs. As for me, I have a critical number of cats, I think that when it reaches four, this will be a victory over my art and an end to personal life. Ksiusha, you have children, how do you manage? Maybe you live off a husband or a rich patron?
K: No, I basically alone these days. I have a relationship but I haven’t been able to identify their format yet. I am used to working since adolescence, be that a courier for my parents’ exhibitions or something in advertisement production. It pepped me up. And it should be recognized that, not having stopped working in my early motherhood, I somehow do not stop my weird chaotic artistic activity. Possibly, or I think even certainly, I children suffer because of that. Although I have this justification that I do not betray my dreams and ideas so this should pass on them somehow. I believe one should not terminate the work of thinking after giving birth; all those maternity leaves are like numb muscles which are hard to stir up afterwards.
A: I don’t understand how you manage everything – having two children and being creatively productive, and earning money in this country as well! Maybe you need to have your internal organs X-rayed? I am sure you are not human, you are like a Donetsk Airport Cyborg! An arts cyborgess!
К.: The fuck I manage, actually.
Text written in collaboration with curator Oksana Briukhovetska (2022).
1Joint works, see: https://www.youtube.com/watch?v=u5r7fLcBwN4&feature=youtu.be.2Joint works, see: https://vimeo.com/manage/videos/226929637.
3Joint works, see: https://vimeo.com/manage/videos/123511425.
4Joint works, see: https://vimeo.com/manage/videos/170889165.
5Image: Alina Yakubenko, Мілітаристичний лайтбокс. Дніпро, 2018. Courtesy of the artist.
6Image: Alina Yakubenko, Із серії “Акрил А4”, 2015-2000. Courtesy of the artist.
7Image: Alina Yakubenko, Із серії “Акрил А4”, 2015-2000. Courtesy of the artist.
8Image: Alina Yakubenko, Із серії “Акрил А4”, 2015-2000. Courtesy of the artist.
8Image: Alina Yakubenko, Із серії “Акрил А4”, 2015-2000. Courtesy of the artist.
9Image: Alina Yakubenko, Із серії “Акрил А4”, 2015-2000. Courtesy of the artist.
10Image: Alina Yakubenko, спільно зі Стасом Волязловським и Ксенией Гнилицкой, Mistic. 2017 медиум фото Польша город Клементовица. Courtesy of the artist.
11Image: Alina Yakubenko, спільно зі Стасом Волязловським и Ксенией Гнилицкой, Mistic. 2017 медиум фото Польша город Клементовица. Courtesy of the artist.
12Image: Alina Yakubenko, спільно зі Стасом Волязловським и Ксенией Гнилицкой, Mistic. 2017 медиум фото Польша город Клементовица. Courtesy of the artist.
13Image: Ksenia Hnylytska, “САНАТОРІЙ «РАЙ-ОЛЕНІВКА». ІЗ СЕРІЇ «СТРАТИГРАФІЯ»”, 2016 ПАПІР, АКВАРЕЛЬ, ПАПІР, ПАПІР 26,5Х34,5 СМ. Courtesy of the artist.
14Image: Ksenia Hnylytska, “ЯРОСЛАВСЬКА, 8. ІЗ СЕРІЇ «СТРАТИГРАФІЯ»” 2016, ПАПІР, АКВАРЕЛЬ, ПАПІР, ПАПІР 27Х34,5 СМ. Courtesy of the artist.
15Image: Ksenia Hnylytska, “ВУЛ. БАСЕЙНА, КИЇВ” 2015 ПАПІР, АКВАРЕЛЬ, ПАПІР, ПАПІР 26,5X34,5 СМ. Courtesy of the artist.
16Image: Ksenia Hnylytska, Житіє Президента (Віктора Януковича), 2013. Courtesy of the artist.
17Image: Ksenia Hnylytska, Алебастровий атлас. Courtesy of the artist.
18Image: Ksenia Hnylytska, З серії Open Air», 119x174 cm, акрил, 2010. Courtesy of the artist.
19Image: Ksenia Hnylytska, Сон Марії Іванівни, 2015. Courtesy of the artist.
20Image: Ksenia Hnylytska, Календар на 2016 рік, Для виставки «Що в мені є від жінки?», 2015. Courtesy of the artist.
Ксенія Гнилицька — народилася у 1984 році в Києві. Закінчила Державну художню середню школу (ДХСШ) у 2001 році та Національну академію образотворчого мистецтв та архітектури (НАОМА) у 2009 році. З 2002 року стає співзасновницею групи Р.Е.П. та бере участь у виставках, проектах та заходах групи. Її роботи були показані у НХМУ, Центрі візуальної культури в Києві, та ін. Її творчість присвячена соціальним питанням. Працює в основному в техніці живопису а також відео. У 2008 була резиденткою у Ляйпцизькій інтернаціональній програмі (LIA) для художників. Є співзасновницею кураторського об’єднання Худрада. Живе і працює в Києві.
Аліна Якубенко — народилася в Києві, живе і працює в Україні. В художніх практиках використовує такі медіа, такі як живопис, відео, інсталяції, фото. Працює з публічним простором, здійснює інтервенції за допомогою відео-проекцій в міське середовище.
З 2005 року була учасницею групових художніх колективів «Реп» і «Убік». Її кураторські проекти: «Tamagotchi» (2011) в Центрі Визуальної Культури при НАУКМА; «timeline» (2013) в LabGarage; була куратокою візуальної програми резиденції «надБогом» (2015) у Вінниці. Також займається музикою, є учасницею української андеграундної музичної сцени, де часто виступає як DJ.
К.: Плачу гіркими сльозами – не хочу писати маніфест. Для мене маніфест – ніби якась присяга собі. Дуже відповідально і підводить до постаті внутрішнього диктатора.1234
А.: Я – за маніфестацію в традиції авангардистів, в тому сенсі, що маніфест – це заклик до дії в майбутньому.
К.: Окей, як казав наш друг Нікіта, підемо шляхом апофатики, тобто відсікаючи все, чого ми не хотіли б, а потім прийдемо до того, що залишиться. У мене виникають два запитання: про «вічне» (умовно) і про стосунки з іншим гендером. Але одразу бентежить це розмежування вічного і жіночого. Адже екзистенційно це те саме, в сенсі вічного протистояння самій собі.
Ще у мене є жіночий досвід материнства, яке я намагаюсь поєднувати з творчістю. А ти – інший тип художниці, без зобов’язань і обмежень. Ти сама по собі, в пошуку, і твою «внутрішню дитину», говорячи термінами терапії, не перебивають зовнішні діти.
А.: У мене внутрішній дід. Я впевнена! Або, може, злий собака. Собака-дід.
К.: Як ти думаєш, що він хотів би донести?
А.: Загризти, але в нього від старості випали зуби.
К.: Це якраз логічно, згідно з цією теорією «повторення повторення», що твій дід ближчий тобі ніж батьки, такий рух по спіралі.
А.: Точно не ближчий, і слава богу, якщо ти про мого справжнього діда, а не про уявного діда-собаку.
К.: А що, у тебе є внутрішній авторитарний образ, який каже як треба?
А.: Ні, я відчуваю себе абсолютно цілісною, у мене немає жодних субособистостей. Тому я й ненавиджу себе, бо я одна така хуйова у себе самої. Вчора побила себе сильно. І надавала ляпасів.
К.: Кому надати слово? А може надати перевагу диктатору-дитині, яка маніпулює мною через свою милоту, як мої реальні діти? Понароджуєш дітей і зобов’язана бути для них вказівним перстом, і моральним компасом, і водночас другом. Але я вимагаю повернутись до внутрішнього диктатора, який, я вірю, є у всіх, і каже: треба закривати шампунь, треба вітатися із сусідами, треба прибирати гімно з газонів.
А.: Та ти і зовнішній диктатор ок. А ти що, розділяєш себе не субособистості?
К.: Не те що розділяю, просто вони самі іноді виходять на поміст моєї свідомості.
А.: Як ти визначаєш що робити в мистецтві – що «потрібно» для кар’єри, «потрібно» для участі в процесі? Чи це звичка зі школи і академії – щодня працювати? Мені здається, що ми як пташечки, ідею праці не осмислюємо, тільки б працювати. Я думаю, що є те, що ти можеш не робити.
К.: Знаєш, запитання «для чого?» завжди зупиняє. Можна не зрушити далі цього запитання.
А.: Може це й не погано, що є «для чого?», яке справді зупиняє. Це допомагає визначити тему, над якою необхідно працювати, або важливе для суспільства запитання, яке лише ти можеш розглянути під особливим кутом.
Чому діалог саме між нами, а не іншими художницями? Порозмірковуємо про маніфестацію один одної як художниць, тому що ми разом працювали і просто тому що ми товаришки. Обидві не знаємо як себе маніфестувати і що це взагалі таке.
Я хотіла б, щоб про нас сказали: «вони їбали одних і тих самих чоловіків, іноді навіть жінок, найімовірніше ненавиділи одна одну або конкурували, але водночас створювали спільні роботи, що, мабуть, свідчить про любов. Аліна дуже любила сина Ксенії Фелікса. Коли він народився, вони жили короткий час як повноцінна сім’я біля моря, але потім щось пішло не так… стали вживати наркотики, алкоголь, але не закинули високе мистецтво діалогу».
К.: Дуже сподіваюсь на таку смішну, зворушливу епітафію. Ось я люблю твій живопис, але понад усе мені подобається твоє рандомно-відсторонене (сценічне?) бачення.
А.: А мені нічого не подобається, я все ненавиджу! До речі, з приводу живопису. Ось ти можеш сказати : «Я – художник. Я – художник-живописець»?
К.: Ні. Особливо останнім часом.
А.: А як ти себе представляєш незнайомим, які запитують, що ти робиш? «Добрий день, Ксеніє, а чим ви займаєтесь? Ви мабуть творча натура, так неординарно виглядаєте?»
К.: Та різним займаюсь. Вважаю, що мистецтво має допомагати людям. Вам потрібно оформити мітинг або переставити меблі? Аліна, а ви себе бачите художником чи діджеєм? Для вас музика важить більше ніж візуальне мистецтво тепер?
А.: Ось я думаю, коли пишу стейтмент для художньої діяльності, потім CV для кіно, потім біо для музичних, поки що невдалих, проб: то я художниця, то режисер; сусідам кажу, що саджу руколу і підбираю котів. Чесно було б написати: я не знаю хто я. Може треба писати чесно: у 2000 році я, волею випадку, вступила на художника кіно і театру, тому що прочитала роман Булгакова про театр. А до цього думала стати поетесою, але, слава богу, це пройшло. Потім хотіла займатись музикою, але у мене була крадена гітара і її вилучили. Я залишилась без інструмента і знову стала малювати. Ніякого особистого вибору, просто набір випадковостей… У 2007 я підібрала собаку Баку і впродовж семи років намагалась завести сім’ю. За час навчання вирішила знімати кіно, але нічого не вийшло. Потім декілька спалахів депресії або творчої кризи, хоча я наче не повинна їбашити весь час, так же? Бо інакше хто я, ледар? CV дармоїда? З 2018 року залишилась без майстерні, тому майже не малюю. У 2020-2021 зламалась вся техніка, тому я нічого не знімаю. Гуляю, читаю, думаю, вирощую домашні квіти і вигулюю собаку в дворі.
К.: Я у своєму тіндері написала, що я artist і домогосподарка. Але залицяльники(ці) у мене були одразу правильні і часто було бінго. А писати в CV «ледар» відповідально і необхідно, як говіти в вічний шабат.
А.: Поетизуюча проститутка з дітьми або собаками. Ось у мене критична кількість котів, мені здається, коли їх стане четверо, це буде перемога над моїм мистецтвом і хрест на особистому житті. Ксюша, у вас є діти, як ви все встигаєте? Може живете за рахунок чоловіка або багатого покровителя?
К.: Ні, зараз я переважно одна. У мене є стосунки, але я, поки що, не можу знайти їм формат. Звикла працювати з юності: посильною батьків по виставках, трохи в рекламній агенції. Збадьорило. І варто визнати, що певним чином я, не припинивши працювати в ранньому материнстві, не припиняю свою дивну хаотичну художню активність. Думаю, що можливо навіть мої діти страждають від цього. Хоча я виправдовую себе, що я не зраджую свої мрії та ідеї і це якось має їм передатися. Думаю, не варто припиняти роботу думки після того, як народиш, всі ці декрети як занімілі м’язи, які потім важко розворушити.
А.: Я не розумію як тобі це вдається – мати двох дітей і бути продуктивною в творчості та ще й заробляти в цій країні! Може, тобі треба зробити рентген внутрішніх органів? Я впевнена, ти не людина, ти як кіборг донецького аеропорту. Арткіборгиня!
К.: Та ж хуй вдається.
Текст написано у співпраці з кураторкою Оксаною Брюховецькою (2022).
1Спільні роботи (Гнилицька-Якубенко): https://www.youtube.com/watch?v=u5r7fLcBwN4&feature=youtu.be.2Спільні роботи (Гнилицька-Якубенко): https://vimeo.com/manage/videos/226929637.
3Спільні роботи (Гнилицька-Якубенко): https://vimeo.com/manage/videos/123511425
4Спільні роботи (Гнилицька-Якубенко): https://vimeo.com/manage/videos/170889165
5Зображення: Аліна Якубенко, Мілітаристичний лайтбокс, Дніпро, 2018. Надано художницею.
Аліна Якубенко — народилася в Києві, живе і працює в Україні. В художніх практиках використовує такі медіа, такі як живопис, відео, інсталяції, фото. Працює з публічним простором, здійснює інтервенції за допомогою відео-проекцій в міське середовище.
З 2005 року була учасницею групових художніх колективів «Реп» і «Убік». Її кураторські проекти: «Tamagotchi» (2011) в Центрі Визуальної Культури при НАУКМА; «timeline» (2013) в LabGarage; була куратокою візуальної програми резиденції «надБогом» (2015) у Вінниці. Також займається музикою, є учасницею української андеграундної музичної сцени, де часто виступає як DJ.
Ксенія Гнилицька — народилася у 1984 році в Києві. Закінчила Державну художню середню школу (ДХСШ) у 2001 році та Національну академію образотворчого мистецтв та архітектури (НАОМА) у 2009 році. З 2002 року стає співзасновницею групи Р.Е.П. та бере участь у виставках, проектах та заходах групи. Її роботи були показані у НХМУ, Центрі візуальної культури в Києві, та ін. Її творчість присвячена соціальним питанням. Працює в основному в техніці живопису а також відео. У 2008 була резиденткою у Ляйпцизькій інтернаціональній програмі (LIA) для художників. Є співзасновницею кураторського об’єднання Худрада. Живе і працює в Києві.
Замість маніфесту
Фрагменти діалогу художниць1234
К.: Плачу горючими слезами – не хочу писать манифест. Для меня манифест – как клятва какая-то себе. Очень ответственно и подводит к фигуре внутреннего диктатора.
А.: Я – за манифестацию в традиции авангардистов, в том смысле что манифест – это призыв к действию в будущем.
К: Окей, как говорил наш друг Никита, пойдем методом апофатики, то есть отсекая то, чего мы не хотели бы, а потом придем к тому, что останется. У меня возникают два вопроса: про «вечное» (условно) и про отношения с другим гендером. Но сразу смущает эта дифференция вечного и женского. Экзестенициально ведь это одинаково в смысле вечного противостояния самой себе.
Еще у меня есть женский опыт материнства, которое я пробую сочетать с творчеством. А ты – другой тип художницы, без обязанностей и ограничений.Ты – сама по себе, в поиске, и твой «внутренний ребенок», говоря терминами терапии, не перебивается внешними детьми.
А.: У меня внутренний дедушка. Я уверена! Или, может быть, злая собака. Собака-дедушка.
К.: Как ты думаешь, что бы он хотел донести?
А.: Загрызть, но у него от старости выпали зубы.
К.: Это как раз логично согласно этой теории «повторения повторения», что твой дед ближе к тебе, чем родители, такое движение по спирали.
А.: Точно не ближе, и слава богу, если ты про моего настоящего деда, а не про воображаемого деда-собаку.
К: Вчора ввечері не знала як заснути, гордо дорчила на хмари, що пливуть по небу. А что, у тебя есть внутренний авторитарный образ, который говорит, как надо?
А: Не, я ощущаю себя вполне цельной, у меня нет никаких субличностей. Поэтому я себя и ненавижу, бо я одна такая хуйовая у себя самой. Вчера себя побила сильно. И пощечин надавала.
К.: Це розуміння власної нікчемності та безпринципності. Такий внутрішній диктатор, що суворий до оточуючих, та поблажливий до себе. Слово тому, хто наступає на горло пісням інших. Відкрита дорога до абсолютно невмотивованих дій. Ну власне, що розказувати про диктаторів, вони завжди несподівані. Раптом заявлєтся мій диктатор – безкомпромісний та авторитарний фемініст. А тут повертаєтся мій диктатор-академіст, що ладний розірвати пащеку за незнання пластичної анатомії. Потім повертається мій диктатор-патріот, що не дозволить залишити рідну країну. Кому надати слово? А может предпочесть моего диктатора-ребенка, который манипулирует мною через свою милоту, как мои реальные дети? Нарожаешь детей и должна быть им и указующим перстом и моральным компасом, и в тоже время другом. Но я требую вернуться в к внутреннему диктатору, который, верю, есть у всех, который говорит: надо закрывать шампунь, надо здороваться с соседями, надо убирать говно с газонов.
А.: Ты и внешний диктатор ок. А ты себя шо, разделяешь на субличности?
К.: Не то чтобы я разделяю, просто они сами иногда выходят на помост моего разума.
A: Как ты определяешь, что делать в искусстве – что «нужно» для карьеры, «нужно» для участия в процессе? Или это привычка со школы и академии – каждый день работать? Мне кажется, что мы как пташечки, идею труда не осмысливаем, лишь бы робыть. Я думаю, что есть то, что ты можешь не делать.
К: Знаешь, вопрос «зачем?» всегда останавливает. Дальше него можно не сдвинуться.
А: Может и не плохо, что есть «зачем», которое действительно останавливает. Это помогает определить тему, над которой необходимо работать, или вопрос, который важен для общества, и только ты можешь его рассмотреть под особым углом.
Почему диалог именно между нами, а не другими художницами? Порассуждаем про манифестацию друг друга как художниц, потому что мы разом работали, и просто потому, что товаришки. Обе не знаем как себя манифестировать, что это такое вообще?
Я бы хотела, чтобы про нас сказали: «они ебали одних и тех же мужчин, иногда даже женщин, скорее всего ненавидели друг друга или конкурировали, но в то же время создавали общие работы, что наверное говорит о любви. Алина очень любила сына Ксении Феликса. Когда он родился, они жили короткое время как полноценная семья у моря, но потом что-то пошло не так… стали употреблять наркотики, алкоголь, но не забросили высокое искусство диалога.» ‘
К.: Очень надеюсь на такую смешную трогательную эпитафию. Вот я люблю твою живопись, но больше всего мне нравится твое рандомно-отстраненное (сценическое?) видение.
А.: А мне ничего не нравится, я все ненавижу ! Кстати, по поводу живописи. Вот ты можешь сказать: «Я – художник. Я – художник-живописец»?
К.: Нет. Особенно в последнее время.
А.: А как ты себя представляешь незнакомым, которые спрашивают, что ты делаешь? «Здравствуйте, Ксения, а чем вы занимаетесь? Вы наверное творческая натура, так неординарно выглядите?»
К.: Да всяким занимаюсь. Считаю, что искусство должно помогать людям. Вам нужно оформить митинг или переставить мебель? Алина, а вы себя видите как художник или вы видите себя как диджей? Для вас музыка больше чем визуальное искусство теперь?
А.: Вот я думаю, когда пишу арт стейтмент для художественной деятельности, потом CV для кино, потом био для музыкальных пока неудачных проб: то я художница, то режиссёр; соседям говорю, что сажаю рукколу и подбираю котов. Честно было бы написать: я не знаю кто я. Может нужно писать честно: в 2000 году я по воле случая поступила на художника кино и театра, потому что прочла роман Булгакова про театр. А до этого думала стать поэтессой, но слава богу миновало. Потом хотела заниматься музыкой, но у меня была ворованная гитара и ее изъяли. Я осталась без инструмента и опять стала рисовать. Никакого личного выбора, просто набор случайностей… В 2007 я подобрала собаку Баку и пыталась завести семью в течении 7-ми лет. За время учебы решила снимать кино, но ничего не вышло. Потом пару вспышек депрессии или творческого кризиса, хотя я вроде не должна ебашить все время, да? Или иначе я кто, лентяй? CV дармоеда? С 2018 года осталась без мастерской, поэтому не рисую почти. В 2020-21 сломалась вся техника, поэтому не снимаю ничего. Гуляю, читаю, думаю, ращу домашние цветы и выгуливаю собаку во дворе.
К: Я в своем тиндере написала что я artist и домохозяйка. Но поклонники(цы) у меня были сразу правильные и часто было бинго. Что писать в CV «лентяй», ответственно нужно, кав в вечный шаббат говеть.
А.: Поэтизирующая проститутка с детьми или собаками. Вот у меня критическое количество котов, мне кажется, когда их станет четыре, это будет победа над моим искусством и крест на личной жизни. Ксюша, у вас есть дети, как вы все успеваете? Живете может за счет мужа или богатого покровителя?
К.: Нет, сейчас я в основном сама. У меня есть отношения, но пока не могу найти им формат. Привыкла работать с юности, то посыльной родителям по выставкам, немного в рекламном продакшене. Приободрило. И стоит признать, что каким-то образом я, не прекратив работать в раннем материнстве, не прекращаю свою странную хаотическую художественную активность. Возможно, думаю, даже наверняка, дети мои от этого страдают. Хоть я оправдываю себя, что я не предаю своих мечты и идеи, и это им должно как-то передаться. Думаю, не стоит прекращать работу мыслить после того, как родишь, все эти декреты как онемевшие мышцы, которые потом тяжело расшевелить.
А.: Я не понимаю, как это тебе удается – иметь двоих детей и быть продуктивной в творчестве, одновременно еще и зарабатывать в этой стране! Может тебе нужно сделать рентген внутренних органов? Уверенна, ты не человек, ты как киборг донецкого аэропорта. Арткиборгыня!
К.: Так хуй удается.
Текст написано у співпраці з кураторкою Оксаною Брюховецькою (2022).
1Спільні роботи (Гнилицька-Якубенко): https://www.youtube.com/watch?v=u5r7fLcBwN4&feature=youtu.be.2Спільні роботи (Гнилицька-Якубенко): https://vimeo.com/manage/videos/226929637.
3Спільні роботи (Гнилицька-Якубенко): https://vimeo.com/manage/videos/123511425.
4Спільні роботи (Гнилицька-Якубенко): https://vimeo.com/manage/videos/170889165.
5Изображение: Аліна Якубенко, Мілітаристичний лайтбокс, Дніпро, 2018. Предоставлено художницей.
