Olha Marusyn / Ольга Марусин
– born in 1986 in the village of Lanchyn, Ivano-Frankivsk region. She studied landscape architecture at Lviv National Forestry University and costume design and graphic design at Lviv National Academy of Arts. She also attended various dance and performance masterclasses. Her interdisciplinary practice combines choreography, performance, theater, video, and text work. Her main medium is her own body, which often extends into the environment – the landscape and the earth. Marusyn was a participant in the performative collective “The Abstract Finger (points to nothing)” and a co-founder and active resident of the soma.majsternia initiative. Forming groups and communities, as well as working with other artists, horizontal connections and relationships remain important for Marusyn, which, as in choreography, form a collective movement. With the onset of the Russian invasion, the artist participated in the volunteer initiative “Kukhnia”(the kitchen) which cooked for displaced persons from the eastern and southern regions including Roma people that fled from war to Uzhorod and managed humanitarian aid. She continues to focus on grassroots initiatives and actively participate in these processes, but she has also started to pay more attention to her own practice. Through her own body and habits, as well as their reevaluation, she tries to understand the times she lives in and the violence that was always embedded in the societal norm of peacetime.
In place of a personal manifesto, I’d rather engage in the manifestation of my multitudes and touching of some of the pronouns. It must be said that the choice of pronouns is a moment-to-moment, sensually spatial activity, and the constant assertion of one’s boundaries gives rise to a hunger that can only be satisfied by the kill.
To the unfading sighs of “there are no ‘us’ ” and “who are ‘we’?”,
it’s worth adding: “and who is this ‘I am’?
and continue with some exclamations:
but me — a theater!
me — a grove!
me — a bucket!
Running line:
The practice is anarchic, bodily-discursive, reaching for the continuity of time. It seeks direct contact with reality, thinks through collision, and exhibits bodily vulnerability12 in the face of overly complex questions and basic concepts like fate3 and death4.
Choreography is seen as syntactical exercises around emptiness, or exploration of the world through syntax.
Like the creation and resolution of problems with verbs.
For example, the verb “to be”.
– “Let us be!” (a literal translation of “Bud’mo!”, a traditional Ukrainian toast). Being is always in abundance. And yet, in the “let’s be” call, there’s a certain surplus, a tautology, which elevates our inherent, uninvited, and unregulated being to a ritual and at the same time, recognizes it, captures it in the moment of movement in plurality. This movement is neither directed spatially nor into the future. It’s more like a fountain.
And it is possible to effortlessly see “us,” gathered with cups around this fountain.
(!)
In the second year of the fullscale war, I realized — the only thing that interests me (worth working on, deserving attention, and focusing on), and I should be fully heard right now without interruption— is the search for eternal life.
We gather not only around the fountain. (!) We often find ourselves around a crater, we above a pit. Then — we at the dinner.
Those blinded by the rainbow, losing the ability to drive a vehicle5. We, when we share food and now have the same things inside us. We, when we witness a dance.
I look at myself and sigh:
Who are “we”?
Like when I’m pregnant?
Or when illness indicates the permeability of my barrier with the external6.
When I sleep, or when a dog enters the room.
(!)
a dog enters:
— Spirituality not as contact with the higher, but as contact with the other.
The song is playing7.
What if art was a manifestation of encounters that occurred under exceptional conditions8 or a place for those encounters that could not happen anywhere else?
They (here it’s “we,” left in the past)9:
On the first day, they were in the garden, and therefore wondered if the escape from fate could be theater in the garden?
Attention now!
—In that garden where they want to live, there’s a daily process of subjectivation of all actors, so relationships, inter-subjective relations require constant review, are in dynamic co-formation, demand active attention. The space of the garden exists through collective reproduction, because it is neither a project that needs to be implemented nor a pre-created given by someone.
—And what if we can not be together?10
The greatest pleasure is to discover oneself outside the community, to recognize a foreign accent in one’s own speech.
The text was written in a collaboration with Kateryna Iakovlenko (2024).
1Image: Olha Marusyn, Fall, Documentation, 2020. Courtesy of the artist.2Image: Olha Marusyn, A Scream for Eiko Otake, Sweden, 2023. Courtesy of the artist.
3Image: Olha Marusyn, The animal has no fate. A film in collaboration with Dana Kavelina, 2021. Courtesy of the artist.
4Image: Olha Marusyn, I Take Your Life. Processing the Thesis, Documentation of an Evening with Chicken Soup, 2022-2023. Courtesy of the artist.
5Image: Olha Marusyn, The Appearance of a Rainbow and its Dismantling, Photo, 2023. Courtesy of the artist.
6Image: Olha Marusyn, Mange, Documentation, 2023. Courtesy of the artist.
7The song is playing I want to get up on both feet in the morning at once. And wake you up with a gas spray. We're playing a new game. It's similar to a liturgy. Only everyone repeats after the doggie. The doggie stands sideways to us, looking north. The doggie knows where the north is. His ancestors migrated and went on annual vacations. And now he can let us all go. All animals are our teachers, and we should chip in money for them.
8Image: Olha Marusyn, Musical, The musical collective. Lviv, 2022-2023. Courtesy of the artist.
9Image: Participants of the residency "Body on Land", Babyn village, 2021. Courtesy of the artist.
10Image: Olha Marusyn, U.-389. What if we can not be together?, Choreography, performance. With the performative group, Dnipro, DCCC, 2021. Courtesy of the artist.
– народилася у 1986 році у селищі Ланчин Івано-Франківської області. Вивчала ландшафтну архітектуру у Львівському національному лісотехнічному університеті та дизайн костюма та графічний дизайн у Львівській Національній Академії Мистецтв. Також відвідувала різноманітні майстер-класи з танцю та перформансу. ЇЇ міждисциплінарна практика поєднує в собі хореографію, перформанс, театр, відео, роботу з текстом. Головним медіумом художниці є власне тіло, яке часто продовжується у довкіллі. Марусин була учасницею перформативного колективу Абстрактний Палець (ні на що не вказує), а також співзасновницею та активною резиденткою ініціативи soma.майстерня. Об’єднуючись у групи та спільноти, а також працюючи з іншими митцями та мисткинями, для Марусин залишаються важливими горизонтальні зв’язки та взаємини, які, як і в хореографії, формують спільний рух. З початком російського вторгнення художниця брала участь у волонтерській ініціативі “Кухня”, яка займалася гуманітарною допомогою та готувала їжу для переселенців зі східних та південних областей, в тому числі для ромської спільноти, що була змушена переміститися до Ужгорода. Вона продовжує звертати увагу на низові ініціативи та бути активною учасницею цих процесів, однак також за цей час почала більше приділяти уваги власній практиці — саме через власне тіло та звички, а також їхню переоцінку, вона намагається усвідомити час, а якому живе, та на насильство, що завжди було вбудоване у суспільну норму “мирного” часу.
На місці особистого маніфесту я б краще зайнялася маніфестацією своїх множин і обмацуванням деяких займенників.
Треба сказати, що підбір займенників – питання щохвилинне, чуттєво-просторове, а від постійного ствердження своїх кордонів виникає голод, який можна задовольнити тільки вбивством.
До незгасаючих зітхань: “немає ніяких “нас” і “хто такі “ми?”
хочеться тут додати: “а як це – “я”?
і продовжити вигуками:
та мене – театр!
мене – гай!
мене – відро!
Біжуча доріжка:
Практика – анархічна, тілесно-дискурсивна, така, що прагне до безперервності часу. Шукає безпосереднього доторку з дійсністю, мислить через зіткнення, проявляє тілесну вразливість12 назустріч надто складним питанням та базовим поняттям, як доля3 і смерть4.
Хореографія розглядається як синтаксичні вправи навколо порожнечі, або дослідження світу через синтаксис.
Як от створення і вирішення проблем дієсловами.
Наприклад, дієслово “бути”.
–“Будьмо!”
Буття ніколи не бракує. І все ж у “будьмо”-заклику є певний надлишок, тавтологія, яка підносить наше наявне непрошене і ненормоване буття до ритуалу, і разом з тим впізнає, підхоплює його в момент руху у множині. Цей рух не спрямований просторово або в майбутнє. Його швидше можна побачити як фонтан.
І без зусиль побачити “ми”, які зібралися з келихами навколо цього фонтану.
(!)
На другому році війни я зрозуміла – єдине, що мене цікавить (над чим є сенс працювати, що варте уваги, на чому можу зосередитися), і мене варто зараз почути одразу повністю і не перебивати – це пошуки вічного життя.
Ми збираємося не лише біля фонтану. Ми часто опиняємось навколо воронки, ми над ямою. Потім – ми за вечерею.
Ті, кого засліпила веселка і забрала здатність керувати транспортним засобом5. Ми, коли розділили їжу і у нас тепер те саме всередині. Ми, коли буваємо свідками танцю.
Я дивлюсь на себе і зітхаю:
Хто такі “ми”?
Як коли я вагітна?
Або коли хвороба вказує на проникність мого бар’єру з зовнішнім6.
Коли я сплю, або коли в кімнату заходить собака.
(!)
заходить собака:
– Духовність не як контакт з вищим, а як контакт з іншим.
Звучить пісня7.
Що, якщо б мистецтво було маніфестацією зустрічей, що відбулися за виняткових умов8, або місцем для тих зустрічей, яким не відбутися більше ніде.
Вони (тут це “ми”, залишені в минулому)9:
Першого дня вони були в саду, і тому думали, чи може вихід з долі бути театром в саду?
А тепер увага!
– В тому саду де вони хочуть жити, проходить щоденний процес суб’єктивації всіх присутніх, тому й стосунки, інтер-суб’єктні відносини потребують постійного перегляду, перебувають в динамічному спів-становленні, вимагають активної уваги. Простір саду існує за рахунок спільного репродукування, бо він не є ні проєктом, що потребує втілення, ні наперед створеною кимось даністю.
– І що ж, якщо ми не зможемо бути разом?10
Найбільша насолода – виявивши себе поза спільністю, впізнати іншомовний акцент у власній вимові.
Текст написано у розмові з Катериною Яковленко (2024).
1Зображення: Ольга Марусин, Падіння, Документація, Львів, 2020. Надано художницею.8Зображення: Ольга Марусин, Мюзикл, Колектив мюзиклу. Львів, 2022-2023. Надано художницею.
