Lucy Ivanova / Люся Іванова
— born in 1989 in Dnipro (formerly Dnipropetrovsk). She studied painting at the National Academy of Visual Arts and Architecture and took courses in contemporary art in Kyiv. The onset of the full-scale Russian invasion forced her to leave her city. This led to new experiences and the development of new themes, from living remotely from loved ones and friends to the exhaustion from constant work and the new experience of motherhood. In her works, she explores themes related to the everyday and the fragile, changes in lifestyle, perspectives on art, war, intimacy (sometimes even literally, through the inclusion of thermal imaging and themes of sleep), and the experience of motherhood. War appears unexpectedly in her works, like a hare in a field, when soldiers watch through thermal imaging near borders. Ivanova works with painting, drawing, video, sculpture, and environmental art. She currently lives and works in Vienna, Austria.
I feel like a transitional phenomenon from the “non-contemporary” art of Ukraine to the “contemporary”. But actually, in both realms, I feel like a spy, a secret agent, and an advocate for another sphere. By “non-contemporary”, I mean painting with its intrinsic value and detachment from reflecting on the present, and by “contemporary”, I mean more critical, socially engaged art with its left-liberal values.
Within the global art scene, I see myself as a very small representative diligently working with the most banal medium — painting.
Previously, I devoted all my time to working with canvas, searching for the right form and sensing its subtle nuances. However, with the start of the full-scale invasion, I was paralyzed with horror. I returned to work a few weeks later with a desire to paint a study of my mother’s orchids against a window taped with scotch — work Window with a Suspicious View1. This is how I began to accept the new reality, connecting the pre-war Lucy to the new one, who became a witness to the war. I started working on paper in small formats with tempera, using brushes with trimmed handles that fit easily into a travel case. Convenient, lightweight materials that don’t take up much space and are easy to evacuate. But most importantly, I needed quick fixes of specific phenomena, not “groping for art in the dark”, as it was BEFORE (work School Orchestra2).
My practice cannot be called overtly “political” or “ecological”, but these themes have become more pronounced. For example, the diptych Letter to Sisters3 is about my lack of communication with my relatives in Russia. The series Exercises in Color Repressions4 is also quite direct: color here acts as a narrative tool, subject, and object simultaneously.
The theme of environmentalism is present in my land art practice, where I look for increasingly non-invasive forms each year. In the film The Flowscape5, natural phenomena became the operator instead of me (a micro-camera was hung on twigs, leaves, grass, and filming took place without my intervention).
The series Nothing Personal6 discusses the experience of displacement. The movement of the viewer and the blurriness of the landscape go hand in hand with reflections on the temporariness and conventionality of human ownership of territory on Earth.
Displacement has developed another habit in me — saving on format and looking at everything from the perspective of a person who is resentful of the safe beauty around them, in which war seems non-existent. This was the case in 2022, when the series of works Forever Changed Optics (Fallen Leaves, Not People)7, Warm Optics8, and Cloud Resembling a Fish were created.
In 2023, when I was pregnant during a residency in a medieval village, the theme of children began to weave into my works. In the work The Third Son9, I was inspired by the drama of the old order of Catholic nobility, where the first son inherited everything, the second went into the military, and the third had to dedicate himself to the Church. The following series How Can I Explain the World to a Newborn10 was prompted by the dissonance tearing me apart: immense sorrow caused by the war and immense joy for my future child. The dissonance between the abstract feeling and the narrative way people communicate.
My practice changes with every new period of my life; it’s unpredictable for me, and I feel like a person being walked by a dog larger than myself.
The text was written in a conversation with Kateryna Iakovlenko (2024).
1Image: Lucy Ivanova, Window with a Suspicious View, March 10, 2022. Tempera on cardboard, 25 x 35 cm. Courtesy of the artist.2Image: Lucy Ivanova, School Orchestra, 2019. Mixed media, 120 x 100 cm. Courtesy of the artist.
3Image: Lucy Ivanova, Letter to My Sisters, 2022. Tempera on cardboard, Diptych, 31.5 x 35 cm and 21 x 29 cm. Courtesy of the artist.
4Image: Lucy Ivanova, Exercises in Color Repressions, 2022. Tempera on cardboard, Series of 8 A4 sheets. Courtesy of the artist.
5Video: The Flowscape, 2021, video 1:12:41, Mohrytsia land art symposium, Ukraine, see: https://youtu.be/ZKhW2TRK50g.
6Image: Lucy Ivanova, Nothing Personal, 2015. Canvas, oil, 125 x 100 cm. Courtesy of the artist.
7Image: Lucy Ivanova, Forever Changed Optics (Fallen Leaves, Not People), April 2022. Tempera on cardboard, 25 x 35 cm. Courtesy of the artist.
8Image: Lucy Ivanova, Warm Optics, 2022. Canvas, oil, pastel. 218 x 445 cm and 84 x 100 cm. Courtesy of the artist.
9Image: Lucy Ivanova, The Third Son, Four oil paintings on a wooden structure. The work was made for the San Francesco convent, Fontecchio, Italy. Courtesy of the artist.
10Image: Lucy Ivanova, How Can I Explain the World to a Newborn (I Have No Idea) (13, 14, 20, 15). Tempera on paper, A3. Courtesy of the artist.
— народилася у 1989 році у місті Дніпропетровськ (нині — Дніпро). Вивчала живопис у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, слухала курси з сучасного мистецтва у Києві. З початком повномасштабного російського вторгнення була вимушена переїхати зі свого міста. Це дало поштовх для нового досвіду та розвитку нових тем та отриманні нового досвіду: від життя на відстані з коханими та друзями до виснаження через безупинну роботу та новий для неї досвід материнства. У своїх роботах вона осмислює теми, пов’язані з повсякденним, крихким, зі зміною побуту та оптики щодо мистецтва, війни та близькості (інколи навіть буквально, через включення тепловізора та теми сну), а також із досвідом материнства. Війна з’являється у цих роботах зненацька, мов заєць у полі, коли військові чатують через тепловізор коло кордонів. Іванова працює з живописом, графікою, відео, скульптурою та середовищним мистецтвом. Нині живе та працює у Відні, Австрія.
Я відчуваю себе перехідним явищем від “несучасного” мистецтва України до “сучасного”. Але, насправді, в обох сферах відчуваю себе шпигункою, засланою агенткою та адвокаткою іншої зі сфер. Під “несучасним” я маю на увазі живопис з його самоцінністю і відстороненністю від рефлексії на сьогодення, а під “сучасним” — скоріш критичне, соціально ангажоване мистецтво з його лівoліберальними цінностями.
У рамках світового мистецтва я відчуваю себе дуже маленькою представницею, що наполегливо працює з найбанальнішим медіа — живописом.
Раніше я присвячувала весь свій час роботі з полотном, довго шукала потрібну форму, відчуваючи його тонкі нюанси. Але з початком повномасштабного вторгнення я заклякла від жаху. Я повернулась до роботи через кілька тижнів з бажанням написати етюд маминих орхідей на тлі вікна, заклеєного скочем — робота Вікно з підозрілим краєвидом1. Так я почала приймати нову реальність, почала підʼєднання довоєнної Люсі до уже нової, що стала очевидецею війни. Почала працювати на папері невеликих форматів темперою, пензлями з підпиляними ручками, що легко вміщаються в пенал для подорожей. Зручні, невагомі матеріали, що не займають багато місця і які легко евакуювати. Але найголовніше, мені були потрібні швидкі фіксації конкретних явищ, а не “пошуки мистецтва навпомацки”, як це було ДО (робота Шкільний оркестр2).
Мою практику не можна назвати відверто “політичною” або “екологічною”, але ці теми стали проявлятися більш виразно. Наприклад, диптих Лист сестрам3 про те, що я не спілкуюсь зі своїми родичами з Росії. Серія Вправи з кольорових репресій4 також досить пряма: колір тут виступає наративним інструментом, субʼєктом і обʼєктом одночасно.
Тема екологічності проявляється в моїй практиці ленд-арту, де з кожним роком я шукаю все більш неінвазивну форму. Зокрема, у фільмі The Flowscape5 саме природні явища стали оператором замість мене (мікро камера вішалася на гілочки, листячко, травинки і зйомка проходила без мого втручання).
Серія робіт Нічого особистого6 проговорює досвід переселення. Рух глядача і розмитість пейзажу йдуть разом із роздумом про тимчасовість і умовність володіння людиною територією на Землі.
Переселення розвинуло ще одну звичку — економити на форматі і дивитися на все поглядом людини, що ображена на безпечну красу навколо, у якій ніби війни не існує. Таким був 2022 рік, коли були написані серії робіт Назавжди змінена оптика (Опале листя, не люди)7, Тепла оптика8 і Хмара, що нагадує рибуʼ.
У 2023 році, коли я була вагітною на резиденції у середньовічному селі, тема дітей почала вплітатися в мої роботи. У роботі Третій син9 я надихнулася драмою старого укладу католицької знаті, в якій перший син успадковував все, другий пішов у воєнну справу, а третій мав віддати себе Церкві. На створення наступної серії Як я можу пояснити Світ новонародженому10 мене спонукав дисонанс, що розривав мене: величезне горе спричинене війною і величезне щастя через мою майбутню дитину. Дисонанс абстрактного відчуття і наративного способу спілкування людей.
Моя практика змінюється із кожним новим періодом мого життя, вона непередбачувана для мене і я відчуваю себе людиною, яку веде на прогулянку собака, більша за цю людину.
Текст написано у співпраці з Катериною Яковленко (2024).
1Зображення: Люся Іванова, Вікно з підозрілим краєвидом, 10 березня 2022. Темпера на картоні, 25 x 35 см. Надано авторкою.6Зображення: Люся Іванова, Нічого особистого, 2015. Полотно, олія, 125 x 100 см. Надано авторкою.
