Kateryna Yermolayeva / Катерина Єрмолаєва

Kateryna Yermolayeva / Катерина Єрмолаєва

— born in 1985 in Donetsk, Ukraine. In 2007 Kateryna graduated from Donbas National Academy of Civil Engineering and Architecture with a major in architecture. Currently, she resides and works in Kyiv (Ukraine). She works with graphics, installations, photography, video and other media. Used to work within the street-art scene under the pseudonym “Mikhalych”. In 2014, completed the Contemporary Art Course at the School of Visual Communications. In 2015, Kateryna was nominated for the Serhii Kurokhin Award (Saint Petersburg) and Pinchuk Art Centre Prize — for the latter, she was again nominated in 2017.

My creative path being an escape from myself into the public and the social, as well as attempts to get back into myself again, continues to this day. For as long as I can remember, I was a surrealist. I expressed my own feelings about the surrounding reality through images and symbols. For a long time I could not identify other ways for self-expression.

In 2011, my creative path took a sharp turn towards street-art and social topics. My first street-art project was a nudge. Rather, it was even a project commissioned from the capital where the officials from the contemporary art field came from in search of marginals, including street-artists. I was always asked why I was doing surreal works in times when it was not popular. Each time I felt uncomfortable, as if there was no place for me in art, as if I had to rearrange myself to fit into its system. I was encouraged to do something else, to try to do street-art. And at a certain point, I surrendered and decided to take a risk doing something completely uncharacteristic of me. It was a project about my city’s subcultures and about its typical characters1. The project turned out successful. I got captivated by the social agenda and practiced street-art for several years23 until I moved to Kyiv, emerged into the world of galleries and decided to work in a closed environment. I felt hesitant on the streets, as I moved to another city. I felt that I had no right to speak out on the streets of a city that I did not grow up in. I kept narrating about the problematic issues that are common for a society as a whole, but now — within the chamber spaces of galleries45. One of the last projects of such a kind was “Blockade of Memories” at PinchukArtCentre. I became a nominee for Young Artists Awards. The war in Donbas had already started. Donetsk, my hometown, was captured by [militants]. I was cut off from home. I produced a large installation, depicting the places that had been taken away from me: my parents’ house, our countryside house and my grandmother’s house67. This project had a profound impact on me, as I was afraid to show my life to such a wide public and expose the personal so much. So far I had hardly talked about myself and my personal experience in my work. After this project, I bottled myself up.

The war went on, the media kept on broadcasting, and all I felt was my own helplessness facing the circumstances, incompetence and reluctance of the state and the officials to resolve the conflict. Rapidly, I began to lose myself as an artist, as a person. I fell into a long-lasting depression. Surprisingly, this led me to experimenting with images and metamorphosing. At first, these were the experiments on myself with clothing-up into men and women, into non-binary characters. Every time I posted a new image on social media where I was going beyond the comfortable image of myself — the normal and the socially acceptable. I landed at zero point and unconsciously started making attempts to feel myself. This steered me to my iconic project called “Introtourist” which I did as a part of an art residency in Uzhhorod. There, I decided to go deeper — to create four characters and reincarnate myself into every one of them one night at the hotel “Transcarpathia”, to experience them. Everybody had their own double life, their own secret, and something that could not be accepted by society. A hotel room in this case served as a reservoir for other people’s secrets. I did not just dress up for the camera this time. I experienced each of the characters while the photographer watched me. Each of them was close to me, and each of them had something of me89. Then I realized that I could narrate stories, that I could create them like a film director creates a movie.

As part of the “Me, Me Again And Once More, Me Again” project I tried to “split” my personality into a diversity of identities, imitating such a psychiatric phenomenon as a dissociative identity disorder. In every life situation, we employ different personality aspects that help us deal with a certain problem. In various life stages, we experience transformations, partially leaving those aspects behind that used to belong to us, and move to a new stage of personality formation. This project helped me uncover the variety of my personality aspects which I forgot or didn’t want to remind myself — again. I went through an interesting experience of self-knowledge by decomposing myself into many characters, each of whom was me1011.

In my practice, I usually don’t play real characters. By re-playing their stories I don’t want to re-tell someone else’s life. I am drawing inspiration from articles, chronicles, movies, things heard and seen, and create a very real image — a complex one, with its own background. I am interested in people’s hidden life, in their small and big secrets, in some things they thoroughly hide from a society that is incapable of understanding them. Every story is a little movie which immerses in someone else’s life. It is the opportunity to peep behind the scenes and feel “the other”.

A few years ago, I reached devastation and found myself at a zero point again. Then I decided to try to go back to surrealism, yet to find a new form for it. After many years dealing with senses, I found it very difficult to move away from a concept and freely draw. While I am experimenting with composition, with my inner intuitive self, I am experimenting again and trying to grabble something by playing at times like a child. I am creating abstract compositions with surrealistic elements. I don’t know where this will lead me1213.

I wish not to dwell on one medium. I am interested in developing myself in various directions. My personal experience, as well as my engagement with concerns, fears and expectations are the main subject-matter for me now. Even in these stories which I replay reincarnating myself, I feel a big part of myself in every character as if it was my story as well. I imagine how I’d act if it was me, how I’d feel. Now, it seems that my work is something that would help me understand who I am and where I belong.

The final version of the statement was edited in collaboration with Kateryna Rusetska (2022).

1Image: Kateryna Yermolayeva, From the outside, 2011. Courtesy of the artist. 
2Image: Kateryna Yermolayeva, With natural content, Street project, text - excerpts from livestock manuals, 2012. Courtesy of the artist. 

3Image: Kateryna Yermolayeva, Generation Gap project, 2013. Courtesy of the artist.

4Image: Kateryna Yermolayeva, Homo/Animalis, 2014. Courtesy of the artist. 

5Image: Kateryna Yermolayeva, Homo/Animalis, 2014. Courtesy of the artist.

6 Image: Kateryna Yermolayeva, Blockade of Memories, 2015. Courtesy of the artist. 

7Image: Kateryna Yermolayeva, Blockade of Memories, 2015. Courtesy of the artist.

8Image: Kateryna Yermolayeva, Introtourist, 2016. Photo: Mykhailo Melnychenko. Courtesy of the artist. 

9Image: Kateryna Yermolayeva, Introtourist, 2016. Photo: Mykhailo Melnychenko. Courtesy of the artist.

10Image: Kateryna Yermolayeva, Me, Myself and I, 2017. Photo: Natalka Diachenko. Courtesy of the artist. 

11Image: Kateryna Yermolayeva, Me, Myself and I, 2017. Photo: Natalka Diachenko. Courtesy of the artist.

12Image: Kateryna Yermolayeva, People under my skin, 2020. Courtesy of the artist.

13 Image: Kateryna Yermolayeva, Bio-abstract forms, 2021. Courtesy of the artist. 

– народилася в 1985 році в Донецьку, Україна. У 2007-му закінчила Донбаську національну академію будівництва та архітектури за спеціальністю архітектор. На сьогодні живе і працює в Києві, Україна. Працює з графікою, інсталяціями, фото, відео та іншими медіа. Працювала в стритарті під псевдонімом «Міхалич». У 2014-му закінчила Курс сучасного мистецтва у Школі візуальних комунікацій. У 2015-му була номінована на премію Сергія Курьохіна, Санкт-Петербург, та Pinchuk Art Centre Prize, на яку також була номінована і в 2017 році.

Мій творчий шлях — це втеча від себе в загальносоціальне і спроби повернутися до себе назад, які тривають досі.

Скільки себе пам`ятаю, я була сюрреалісткою. Через образи і символи висловлювала свої почуття до навколишньої дійсності. Я довго не бачила для себе інших шляхів самовираження.

У 2011 році мій творчий шлях різко звернув у бік стритарту та соціальної тематики. До мого першого стритарт-проєкту мене підштовхнули. Це, скоріш, було навіть замовлення зі столиці, звідки до нас приїхали функціонери від сучасного мистецтва в пошуках маргіналів, зокрема стритартистів. У мене повсякчас запитували, чому я роблю сюрреалістичні роботи, коли це не популярно. Щоразу я почувалася некомфортно, ніби для мене немає місця в мистецтві, ніби я мушу перекроїти себе, щоби вписатися в його систему. Мене спонукали зробити щось інше, спробувати робити стритарт. І в певний момент я здалася й вирішила ризикнути, зробити щось абсолютно мені не властиве. Це був проєкт про субкультури мого міста, про його типових персонажів1. Проєкт став успішним, мене поглинув інтерес до соціальної повістки і я кілька років займалася соціальним стритартом23, аж поки, переїхавши до Києва, не побачила світ галерей і не вирішила попрацювати в замкненому просторі. На вулицях я вже почувалася невпевнено, оскільки переїхала в чуже місто, й мені здавалося, що я не маю право висловлюватися на вулицях, де я не росла. Я і далі говорила на якісь проблемні теми, спільні для суспільства в цілому, але тепер уже в камерному просторі галерей45. Одним із останніх таких проєктів була «Блокада спогадів» у PinchukArtCentre — я стала номінанткою премії для молодих художників. Війна на Донбасі вже почалася, Донецьк — моє рідне місто — було захоплене [бойовиками], а я була відрізана від дому. Я зробила велику інсталяцію, що зображувала місця, які тепер у мене забрали: будинок батьків, наш заміський будинок і будинок моєї бабусі67. Цей проєкт сильно на мене вплинув, оскільки я боялася показувати своє життя настільки широкому загалу, вивертати найособистіше назовні. Досі у творчості я майже не говорила про себе, про свій особистий досвід. Після цього проєкту я замкнулася в собі.

Тривала війна, засоби масової інформації цілодобово не замовкали, і все, що я відчувала — це власне безсилля перед обставинами, нездатність і небажання держави й чиновників залагоджувати конфлікт. Я стрімко почала втрачати себе як художника, як особистість, впала в тривалу депресію. Це, на диво, привело мене до експериментів з образами, до перевтілень. Спочатку це були просто експерименти з собою, переодягання в чоловіків, жінок, у небінарних персонажів. Щоразу я викладала новий образ у соцмережу, таким чином виходячи за рамки комфортного мені образу себе звичайної, соціально прийнятної. Я була в нульовій точці й неусвідомлено почала спроби намацати себе. Це привело мене до знакового в моїй практиці проєкту «Інтротурист», який я зробила в рамках резиденції в Ужгороді. Тоді я вирішила піти глибше: створити чотирьох персонажів і на одну ніч у готелі «Закарпаття» перевтілитися в кожного з них, прожити їх. У кожного було своє подвійне життя, своя таємниця, те, що не могло бути прийняте суспільством. Кімната готелю в цьому разі служила певним резервуаром чужих секретів. Цього разу я не просто перевдяглася для камери, я проживала кожного персонажа, поки фотограф стежив за мною. Кожен із них був мені близький і кожен мав щось від мене89. Тоді я зрозуміла, що можу розповідати історії, можу створювати їх, як режисер, що знімає кіно.

В рамках проєкту «Я, знову я і ще раз я» я спробувала «розщепити» свою особистість на масу ідентичностей, наслідуючи таке психіатричне явище, як дисоціативний розлад ідентичності. У кожній життєвій ситуації ми задіюємо різні свої сторони, які допомагають нам упоратися з певною проблемою. У різні періоди нашого життя ми переживаємо трансформації, частково залишаючи того, ким ми були, позаду, переходячи на новий етап формування особистості. Цей проєкт допоміг мені знову відшукати свої різноманітні сторони, про які я забула або не хотіла згадувати. Я отримала цікавий досвід самопізнання, розклавши себе на безліч персонажів, кожен з яких був мною1011.

У своїй практиці я, як правило, не граю реальних персонажів, програючи їхні історії, я не хочу переказувати чиєсь життя. Я черпаю натхнення зі статей, хронік, фільмів, почутого або підглянутого і створюю цілком реальний образ, складний, зі своєю історією. Мене цікавить таємне життя людей, їхні маленькі та великі секрети, те, що вони ретельно приховують від суспільства, не здатного їх зрозуміти. Кожна історія — це маленьке кіно, яке занурює в чиєсь життя, можливість подивитися за лаштунки, відчути «іншого».

Кілька років тому я знову дійшла до спустошення й знову опинилася в нульовій точці. Тоді я вирішила спробувати повернутися до сюрреалізму, але знайти нову для цього форму. Після багатьох років роботи з сенсами мені виявилося дуже складно відійти від концепції і просто малювати. Поки я експериментую з композицією, зі своїм внутрішнім інтуїтивним, знову шукаю, намагаюся намацати щось, іноді гратись, як дитина. Створюю абстрактні композиції з елементами сюрреалізму. Не знаю, куди мене це приведе1213.

Я б не хотіла зупинятися на одному медіумі, мені цікаво розвиватися в різних напрямках. Основною темою для мене зараз є мій особистий досвід, робота з переживаннями, страхами, очікуваннями. Навіть у тих історіях, які я, перевтілюючись, програю, в кожному персонажі я відчуваю велику частину себе, ніби це також і моя історія, оскільки уявляю, як би я вчинила на його/її місці, як би я почувалася. Зараз, здається, моя творчість — це те, що допоможе мені зрозуміти, хто я і де моє місце.

Редакторка тексту Дарина Важинська.

Текст написано у співпраці з кураторкою Катериною Русецькою (2022).

1Зображення: Катерина Єрмолаєва, Проєкт «З боку», 2011. Зображення надано авторкою.

2Зображення: Катерина Єрмолаєва, З природним вмістом, 2013, стріт арт-проєкт. Зображення надано авторкою.

3Зображення: Катерина Єрмолаєва, Generation Gap, 2013. Зображення надано авторкою.

4Зображення: Катерина Єрмолаєва, Homo/Animalis, 2014. Зображення надано авторкою.

5Зображення: Катерина Єрмолаєва, Homo/Animalis, 2014. Зображення надано авторкою.

6Зображення: Катерина Єрмолаєва, Блокада спогадів, 2015. Зображення надано авторкою.

7Зображення: Катерина Єрмолаєва, Блокада спогадів, 2015. Зображення надано авторкою.

8Зображення: Катерина Єрмолаєва, Інтротурист, 2016. Фото: Михайло Мельнiченко. Зображення надано авторкою.

9Зображення: Катерина Єрмолаєва, Інтротурист, 2016. Фото: Михайло Мельнiченко. Зображення надано авторкою.

10Зображення: Катерина Єрмолаєва, Me, Myself and I, 2017. Фото: Наталка Дяченко. Зображення надано авторкою.

11Зображення: Катерина Єрмолаєва, Me, Myself and I, 2017. Фото Наталка Дяченко. Зображення надано авторкою.

12Зображення: Катерина Єрмолаєва, Люди у мене під шкірою, 2020. Зображення надано авторкою.

13Зображення: Катерина Єрмолаєва, Люди у мене під шкірою, 2020. Зображення надано авторкою.