– born 1995 in Melitopol. She graduated from the department of printing graphics of Kyiv Polytechnic University. She works with text, painting, graphics, video and installation, and creates animated films. She brings an artistic component into active citizenship and street protests. Subject matter of her artwork are personal and historical trauma, vulnerability, perception of war outside the mainstream narratives. Her animated movie About Mark Lvovich Tulpanov who talked to flowers that depicts the events of the military conflict in Donbas through the prism of persona tragedies won a special jury prize at Odesa International Film Festival and an award from the international film festival “KROK-2018”.
I became fully aware of myself as an artist when the war in Ukraine began. My political position was shaped by the inner crisis that I experienced when I realized that the war was closer than I imagined. Since then I have been working on the topic of war and political violence. I have been employing (cyber)feminist optics to construct a view on war from the perspective of a victim, especially of a female victim.
There is no “objective history”, it is always somehow re-constructed by someone in advance. The question is whom we empower to make a record. Modern recording machines are military, masculine and nationalist by structure; their goals have no connections to the production of truth. They legitimize the current government and strengthen the image of an enemy through re-actualization of the traumas from the past.
Art can suggest other ways of recording. In the field of history it produces a utopia and outlines alternative ways of construction. Any historical moment can be considered as «sacred» in the sense that it is able to unfold some truth of the era. In art, every moment of time can shine through.
History consists of spikes, gaps, temporary solidifications. The past is always fluid. The challenge is to identify the tension between the irreversibility of what has happened, the equivalence of the moment to itself, and the struggle of who is going to re-construct and manipulate it for remembrance by the others. Who should rewrite history today, and how? What should be the record that would capture the unimaginable complexity and intricacy of the historical process, and preserve the multiplicity of voices so no voice would be excluded? Such a structure cannot be linear; it would rather resemble a matrix or outspread grid with many intersections and nodes. History should not be written by those who were appointed to do so; history should be written by itself through a common collective reconsideration of every moment. If the history so far has been written by winners or their successors, doing a record now should be entrusted to those who have never had such power: the non-whites, the poor, the queer, the women and the dead. It is necessary to shift the concept of the universal and the prevalent from the central figure of a white man-hero.
There is historical violence whose witnesses are dead and can no longer testify. This is where my fascination for animation stems from. There is always an element of resurrection: dolls (Figuren) start moving, documents come to life, photos start flickering.
For the last two years, I have been working on a long-term project about the situation of women in your totalitarian and post-totalitarian conflicts: the Holocaust in Lviv, the Chechens’ deportation, the Bosnian war and the war in Donbas. I use women’s testimonials and research conducted on women in order to feminize history, to see armed violence through women’s eyes. In reproducing the facts and creating a different fabric of historical narratives, I aim to free a victim from the dark seal of violence. She [victim] is usually perceived as devoid of subjectivity, she is understood as an object. I suggest to think of a victim as a certain subjective agency who is not involved in the reproduction of violence yet absorbs it. This is her strength, and this thought has been developed by me in an experimental film about women in the conflict zone of Donbas Letter to the turtledove123. Speaking out from the point of trauma can have a therapeutic effect, but it seals the victim into her being a victim. This is a narrative with no breaking the vicious circle. I wish to emancipate, to let her free from being a victim placed on a shelf at the endless museum of traumas. I can only dream about the possibility of such a rearrangement of memory where the victim is no longer a victim, and the abuser is no longer a hero.
The outset of the war in Ukraine and the political turbulence coincided with the beginning of my clinical depression which I have been struggling with for 7 years. Depression is also a kind of a war that will always be lost. The strategy of the struggle’s loss is firmly rooted in its nature, as well as a big NO to participation in political processes, in the processes of exploitation, in political violence and alienation. It is a refusal to become part of the capitalist world order. Depression is the only adequate strategy in a situation where it is impossible to influence real political processes, where we are deprived of the right to vote. This thought led me to create a project about Liola Efremova – a fictional heroine who commented suicide, whose story I narrate through the installation-reproduction of the room in which she lived456789.
Utopia stands out in my artistic research10. I work with the past, history, and with the present-trough-the-past. I seek to find a political coordinate to continue the path and the advancement. For me, utopia is a borderline historical category: we construct utopias based on the current matter of state, and our modernity is shaped by the utopias that we declare. But the utopia is not just the historial horizon which we try to zoom in. It is also a space for imagination whose implementation into practice has no theoretical background yet. What is possible in the domain of imagination is challenging for theorists. As I work with the blind spots of history and its dark side, I find utopias in their negativity. In my practice, I wish to develop the image of a concentration camp as The City of The Sun by Campanella11. This is a space where utopia and nightmare collide indistinguishably. This is a place of the past that we still need to comprehend, and of the future that we will constitute out of the inherited historical material.
What leads me as an artist can be described by Hegel’s famous thesis about “freedom being a conscious necessity”. The need to express the unspoken, to become a voice of those who are deprived of it, to demonstrate the blind spots of history. To go over the most horrible things and keep them in the premises of utopia. History for me is not just a salient past. It requires an answer from us every second, and me being an artist, I do my best to satisfy its request.121314151617181920212223
The final version of the statement was edited in collaboration with Oksana Briukhovetska (2022).
Translated from Russian by Oksana Briukhovetska.
1Image: Dana Kavelina, frames from the film "Letter to the Turtle Dove". Courtesy of the artist.2Image: Dana Kavelina, frames from the film "Letter to the Turtle Dove". Courtesy of the artist.
3Image: Dana Kavelina, frames from the film "Letter to the Turtle Dove". Courtesy of the artist.
4Image: Dana Kavelina, photos of the commemoration of Lelia Yefremova, Room of Lelia Yefremova. Courtesy of the artist.
5Image: Dana Kavelina, photos of the commemoration of Lelia Yefremova, Room of Lelia Yefremova. Courtesy of the artist.
6Image: Dana Kavelina, photos of the commemoration of Lelia Yefremova, Room of Lelia Yefremova. Courtesy of the artist.
7Image: Dana Kavelina, photos of the commemoration of Lelia Yefremova, Room of Lelia Yefremova. Courtesy of the artist.
8Image: Dana Kavelina, photos of the commemoration of Lelia Yefremova, Room of Lelia Yefremova. Courtesy of the artist.
9Image: Dana Kavelina, photos of the commemoration of Lelia Yefremova, Room of Lelia Yefremova. Courtesy of the artist.
10Image: Dana Kavelina, stills from the film "Utopia-45". Courtesy of the artist.
11Image: Dana Kavelina, stills from the film "Utopia-45". Courtesy of the artist.
12Image: Dana Kavelina, series "(C) communications. Exit to the blind spot". Courtesy of the artist.
13Image: Dana Kavelina, series "(C) communications. Exit to the blind spot". Courtesy of the artist.
14Image: Dana Kavelina, series "(C) communications. Exit to the blind spot". Courtesy of the artist.
15Image: Dana Kavelina, frames from the unfinished film "Mother Srebrenica mother Donbass. Lviv short story". Courtesy of the artist.
16Image: Dana Kavelina, frames from the unfinished film "Mother Srebrenica mother Donbass. Lviv short story". Courtesy of the artist.
17Image: Dana Kavelina, frames from the unfinished film "Mother Srebrenica mother Donbass. Lviv short story". Courtesy of the artist.
18Image: Dana Kavelina, frames from the unfinished film "Mother Srebrenica mother Donbass. Lviv short story". Courtesy of the artist.
19Image: Dana Kavelina, frames from the unfinished film "Mother Srebrenica mother Donbass. Lviv short story". Courtesy of the artist.
20Image: Dana Kavelina, frames from the unfinished film "Mother Srebrenica mother Donbass. Lviv short story". Courtesy of the artist.
21Image: Dana Kavelina, stills from the film "we fought for six years, then it was covered with snow, and in the spring they erected a monument to the hero". Courtesy of the artist.
22Image: Dana Kavelina, stills from the film "we fought for six years, then it was covered with snow, and in the spring they erected a monument to the hero". Courtesy of the artist.
23Image: Dana Kavelina, Musya Pinkenzon and Nicolae Ceausescu perform the Internationale. Courtesy of the artist.
– народилася в 1995 році в Мелітополі. Закінчила Київський політехнічний університет, кафедру книжкової графіки. Працює с текстом, живописом, графікою, відео та інсталяцією. Створює анімаційні фільми. Привносить мистецьку складову в активізм і вуличні акції. Темами її творчості є особиста та історична травма, вразливість, сприйняття війни поза мейстрімними наративами. Її анімаційний фільм «Про Марка Львовича Тюльпанова, який розмовляв із квітами», що показує події військового конфлікту на Донбасі крізь призму особистих трагедій, здобув спеціальний приз журі Одеського міжнародного кінофестивалю та премію міжнародного кінофестивалю «КРОК-2018».
Я цілком усвідомила себе художницею, коли почалася війна в Україні. Моя політична позиція сформувалася через внутрішнє потрясіння, яке я пережила, коли зрозуміла, що війна ближче, ніж я уявляла. З того часу я працюю з темою війни й політичного насилля і використовую (кібер)феміністичну оптику, щоб сконструювати погляд на війну з перспективи жертви, і особливо – жінки-жертви.
Немає «істинної історії», вона завжди вже завчасно кимось переписана. Питання в тому, кому ми віддаємо владу робити запис. Сучасні машини запису за своєю структурою мілітарні, маскулінні й націоналістичні; їхні цілі не мають нічого спільного з виробництвом істини. Вони легітимізують сучасну владу й посилюють образ ворога через реактуалізацію травм минулого.
Мистецтво може помислити інші способи запису. На полі історії воно виробляє утопію, окреслює альтернативні способи письма. Будь-який історичний момент можна розглядати як «священний», тобто спроможний розгорнути деяку істину епохи. У мистецтві кожен момент часу може засяяти.
Історія складається зі скачків, розривів, тимчасових затвердінь. Минуле завжди рухливе. Завдання полягає у виявленні напруги між незворотністю того, що сталося, тотожності момента самому собі та боротьбою за його опис і його мінливість у пам’яті. Хто і як повинен перепиасти історію сьогодні? Яким має бути запис, що охопив би неймовірну заплутаність і складність історичного процесу й зберіг би множинність голосів, щоб жоден голос не був виключеним? Така структура не може бути лінійною; вона радше нагадувала б матрицю чи розгалужену сітку з безліччю перетинів і вузлів. Історію слід писати не тим, кого для цього призначили; історія має писати сама себе через спільне колективне осмислення кожного моменту. Якщо досі історію писали переможці чи їхні наступники, то тепер слід передоручити запис тим, хто ніколи не мали такої влади – небілим, бідним, квір-людям, жінкам і мертвим. Потрібно змістити поняття універсального і всезагального з осьової фігури білого чоловіка-героя.
Є історичне насильство, чиї свідки мертві й більше не можуть свідчити. Звідси походить моє зачарування анімацією – в ній завжди присутній елемент воскресіння: ляльки (Figuren) починають рухатися, документи оживають, фотографії починають моргати.
Останні два роки я займаюся довготривалим проектом про становище жінок у чотирьох тоталітарних і посттоталітарних конфліктах: Голокост у Львові, депортація чеченців, боснійська війна і війна на Донбасі. Я використовую свідчення жінок і дослідження, проведені жінками, з метою фемінізувати історію, побачити збройне насильство крізь жіночий погляд. У відтворенні фактів і створенні інакшої тканини історичних наративів я хочу звільнити жертву від темної печаті насильства. Її [жертву] зазвичай сприймають як позбавлену суб’єктності, розуміють як об’єкт. Я пропоную мислити жертву як особливу суб’єктність, яка будучи непричетною до відтворення насильства, поглинає його. У цьому її сила, і цю думку я розвинула в експериментальному фільмі про жінок в зоні конфлікту на Донбасі «Лист до горлиці»123. Говоріння назовні з місця травми може мати терапевтичний ефект, однак цементує жертву в її бутті жертвою – це наратив без виходу із замкненого кола. Я хочу емансипувати, звільнити її від буття жертвою на полиці нескінченного музею травм. Я можу лише уявити можливість такої перекомпоновки спогаду/пам’яті, де жертва більше не буде жертвою, а насильник – героєм.
Початок війни в Україні і політичні потрясіння співпали з початком моєї клінічної депресії, з якою борюся вже 7 років. Депресія – це теж своєрідна війна, яка завжди буде програна. В ній закладена стратегія програшу в боротьбі, велике НІ – участі в політичних процесах, в процесах експлуатації, в політичному насильстві і відчуженні. Це відмова стати частиною капіталістичного світопорядку. Депресія – єдина адекватна стратегія в ситуації неможливості впливати на реальні політичні процеси, де нас позбавлено права голосу. Ця думка привела мене до створення проекту про Льолю Єфремову – вигадану героїню, що здійснила самогубство, чию історію я розповідаю через інсталяцію-відтворення кімнати, в якій вона жила456789.
В моїх художніх дослідженнях важливе місце займає утопія10. Я працюю з минулим, історією, і з теперешнім-через-минуле. Я шукаю політичну координату, з якої можна продовжити шлях і рух. Для мене утопія – це межова історична категорія: ми конструюємо утопії, виходячи з нинішнього стану справ, і наша сучасність формується утопіями, які ми декларуємо. Але утопія – це не лише історичний горизонт, який ми прагнемо наблизити. Це також простір уяви, для реалізації якої поки що немає теоретичного ґрунту. Те, що можливе тільки в практиці уяви, кидає виклик теоретикам. Та оскільки я працюю зі сліпими плямами історії і її темною стороною, я знаходжу утопії в їхньому негативі. Я б хотіла розвинути в моїй практиці образ концентраційного табору як Міста Сонця Кампанелли11. Це простір, де утопія і кошмар стикаються в нерозрізненні. Це місце минулого, яке нам ще потрібно осмислити, і майбутнього, яке ми сформуємо з успадкованого історичного матеріалу.
Те, що веде мене як художницю, можна описати відомою тезою Гегеля про «свободу як усвідомлену необхідність». Необхідність виказати невисловлюване, стати голосом тих, хто його позбавлені, проявляти сліпі плями історії. Проговорити найжахливіші речі й утримати їх в координатах утопії. Історія для мене – не просто безмовне минуле. Вона вимагає від нас відповіді щомиті, і я намагаюся задовольнити цю її вимогу як художниця.121314151617181920212223
Текст написано у співпраці з кураторкою з Оксаною Брюховецькою (2022).
Переклад з російської Оксани Брюховецької.
1Зображення: Дана Кавеліна, кадри з фільму "Лист до горлиці". Надано художницею.
