– born in 1984, Prague – artist, curator. Currently lives and works in Kyiv. Her art education was through the “Course of Art” (Kyiv, curated by Kateryna Badianova and Lada Nakonechna) and the “School of Engaged Art” (St. Petersburg, run by Chto Delat). Her artistic practice primarily focuses on the themes of work, poverty, discursive violence, and institutional critique. She studies the performative in form. Her approach to formulating a statement involves special attention to context, to the political, and to objectlessness.
I’ve been an artist since I began calling myself one. The word itself became the determining factor. None of the creative hobbies that filled my days and my solitude in my adolescence and youth told me what other identity I should add to the existing set of those I had been given by the state, religion, society and family. I had to name myself in order to stop dancing, writing, drawing, sculpting, embroidering and start practicing art. Now I am constantly looking for words that provide a more precise name for—and, thus, a fuller definition of—what I do. This is nothing new, nor is it old. It’s always a bit belated—after all I should remember that I live on the periphery, that my speech and my image are a tad provincial.
I like words abounding in political meaning—words as signals, words as resistance, words as appeals, words as manifestos. Uncomfortable words. This creates a feeling of security, a cocoon of utopian intentions that stroke and soothe my consciousness. These words help me fashion my self, my relations with the world, my professional activities, my daily life. There is one little addition to these loud, meaningful and structuring words—a compromise, the devilish pact with my conscience that allows me to be an artist not only in name. My friend once gave me some great advice: “If your hands reek of fish, wash them with kerosene.”
My chosen words are ideal for organizing the process of marginalization: they make me invisible, insignificant, uninteresting, unpleasant. And that is somewhat paradoxical, as those very same words have helped many white cisgender men attain fame and success. Is that the secret here, that some people’s elegant use of “citation” and “homage” when employed by others is considered a demonstration of their derivativeness? After all, I’m not simply repeating (myself); more often than not I do it out of place.
Here is my reputation in brief: “scandalous,” “doesn’t make works.”
I think that using a performative approach to form when creating a work of art allows one to substantiate a statement, which is the intention of action, with action itself (in other words, it’s not enough [in this particular instance] to call myself a queer anarcha-feminist and note that among my political tactics what prevails is action [and series of actions] aimed at deliberate failure and then describe in detail the subjects I work with and the group exhibitions I’ve participated in). This is important to me, since when I reflect on my own artistic practice, I put honesty and consistency in the center. And let’s be honest: in the world of capitalist self-reproduction consistency is illusory, it’s more about the tendency toward stability and the need to be accepted (including by the market). Does self-irony decrease one’s degree of pretentiousness? Why am I even thinking about this?
The final version of the statement was edited in collaboration with Oksana Briukhovetska (2022).
1I know why I think about it. There are many wonderful words for this too: low self-esteem, impostor complex, fear of secondariness, silence as the main pattern of public behavior within the framework of female socialization.2Image: Valentina Petrova, Dead fish, Courtesy of the artist.
3Image: Valentina Petrova, Dead chicken, Courtesy of the artist.
4Image: Valentina Petrova, Dead cat, Courtesy of the artist.
5Image: Valentina Petrova, Dead sparrows, Courtesy of the artist.
– народилася в 1984 році у Празі — художниця, кураторка. Зараз живе і працює у Києві. Художню освіту отримала на «Курсі сучасного мистецтва» Каті Бадянової і Лади Наконечної (Київ), а також в «Школе вовлеченного искусства» групи «Что делать» (Санкт-Петербург). У своїй художній практиці в першу чергу зосереджена на темах праці, бідності, дискурсивного насильства, інституційної критики. Досліджує перформативне в формі. У своєму підході до формування висловлювання особливу увагу приділяє контексту, політичному і безоб’єктності.
Я художниця відколи назвала себе так. Визначальним виявилось слово. Жодне із творчих хобі, якими я заповнювала свій побут, свою самотність коли була малою, не вказувало на те, яку ще ідентичність мені варто додати до набору вже наявних, даних мені державою, релігією, суспільством і родиною. Мені довелося назвати себе, аби припинити танцювати, писати, малювати, ліпити, вишивати і почати практикувати мистецтво. Тепер я постійно відшуковую слова, які точніше називають і через називання більш повно визначають те, чим я займаюсь. Це не щось нове, не щось старе. Це завжди трішки запізніле – адже я повинна пам’ятати, що живу на периферії. Що моя мова і моя подоба дещо провінційні.
Мені до душі слова, які сповнені політичного значення – слова-прапори, слова-спротиви, слова-заклики, слова-маніфести. Незручні слова. Це створює почуття безпеки. Кокон із утопічних інтенцій, що пестять і заспокоюють свідомість. За допомогою цих слів, я вибудовую себе, свої стосунки зі світом, свою професійну діяльність, своє буття. Маленьким доповненням до цих гучних, сенсотворчих і структуруючих слів слугує компроміс – диявольська угода зі сумлінням, що дозволяє бути художницею не лише на словах. Чудову пораду одного разу мені дала подруга: «якщо руки смердять рибою, пополощи їх керосином».
Обрані мною слова ідеально організовують процес маргіналізації – вони роблять мене невидимою, незначною, нецікавою, неприємною. І це дещо парадоксально, оскільки ці ж слова стали у пригоді багатьом білим цисгендерним чоловікам, коли вони здобували собі славу та успіх. Чи в цьому тут секрет: що в одних – елегантне рішення «цитування» і «омажу», те в інших – прояв їхньої вторинності? Адже я не просто повторюю(сь), але й раз за разом все більш недоречно..
Ось коротке реноме про мене: «скандалістка», «не створює роботи».
Використання перформативного методу при роботі з формою під час створення художнього твору дозволяє, на мій погляд, підкріплювати висловлювання, що є наміром дії, самою дією (тобто недостатньо [в цьому конкретному випадку] заявити про себе як про квір-анархо-феміністку і зазначити, що серед моїх політичних тактик переважають дія і сукупність дій, що спрямовані на усвідомлену невдачу і на усвідомлений неуспіх, а потім детальніше розповісти про теми, з якими я працюю і колективні виставки, в яких брала участь). Це важливо для мене, оскільки, розмірковуючи про власну художню практику, я розпізнаю серед ключових важелів спайку чесності і послідовності. І будьмо чесними – послідовність у світі капіталістичного самовідтворення ілюзорна, найвірогідніше, йдеться про тенденцію [до] стабільності і потребу бути прийнятою (в тому числі ринком). Чи знижує самоіронія рівень претензійності? Чому я взагалі про це думаю?
Текст написано у співпраці з кураторкою Оксаною Брюховецькою (2022).
1Я знаю, чому я про це думаю. Для цього також є багато чудових слів: занижена самооцінка, комплекс самозванки, страх вторинності, мовчання як основний патерн публічної поведінки в рамках жіночої соціалізації.2Зображення: Валентина Петрова, Мертва риба. Надано художницею.
– родилась в 1984 году в Праге – художница, кураторка. Художественное образование получила на “Курсе современного искусства” Кати Бадяновой и Лады Наконечной (Киев), а также “Школе вовлеченного искусства” группы “Что делать” (Санкт-Петербург). В своей художественной практике, в первую очередь, сосредоточена на темах труда, бедности, дискурсивного насилия, институциональной критики. Исследует перформативное в форме. В своем подходе к формированию высказывания особое внимание уделяет контексту, политическому и безобъектному. Живет и работает в Киеве.
Я художница с тех пор, как назвала себя так. Самым определяющим оказалось слово. Никакие из творческих хобби, что ими я заполоняла свой быт, свое одиночество в отрочестве и юности, не сообщали о том, какую ещё идентичность мне следовало бы добавить к набору уже имеющихся, данных мне государством, религией, обществом и семьей. Мне пришлось назвать себя, чтобы перестать танцевать, писать, рисовать, лепить, вышивать и начать практиковать искусство. Теперь я постоянно подыскиваю слова, которые точнее называют и через называние более полно определяют то, чем я занимаюсь. Это не что-то новое, не что-то старое. Это всегда немного запоздавшее – ведь я должна помнить, что живу на периферии. Что моя речь и мой вид чуточку провинциальны.
Мне нравятся слова, преисполненные политического значения – слова-флаги, слова-сопротивление, слова-призывы, слова-манифесты. Неудобные слова. Это создает ощущение безопасности. Кокон из ласкающих и успокаивающих сознание утопических интенцией. С помощью этих слов я выстраиваю себя, свои отношения с миром, свою профессиональную деятельность, свое бытование. Маленьким дополнением этим громким, смыслообразующим и структурирующим словам служит компромисс – дьявольская сделка с совестью, позволяющая быть художницей не только на словах. Восхитительный совет однажды мне дала подруга: «Если руки воняют рыбой, вымой их в керосине».
Избранные мною слова идеально организуют процесс маргинализации – они делают меня невидимой, незначительной, неинтересной, неприятной. И это несколько парадоксально, поскольку эти же слова помогли многим белым цисгендерным мужчинам обрести известность и успех. В том ли здесь секрет: что у одних – элегантное решение «цитирования» и «оммажа», то у других – проявление их вторичности? Ведь я не просто повторяю[сь], но и все как-то чаще не к месту.
Вот краткое реноме обо мне: «скандалистка», «не делает работы».
Использование перформативного метода при работе с формой в процессе создания художественного произведения позволяет, на мой взгляд, подкреплять высказывание, которое есть намерение действия, самим действием (то есть недостаточно [в данном конкретном случае] заявить о себе как о квир-анархо-феминистке и отметить, что среди моих политических тактик преобладают действие и совокупность действий, направленные на осознанную неудачу и на осознанный неуспех, а потом подробнее рассказать о темах, с которыми работаю, и групповых выставках, в которых принимала участие). Это важно для меня, поскольку, размышляя о собственной художественной практике, я определяю в качестве центрального спайку честности и последовательности. И будем честны – последовательность в мире капиталистического самовоспроизводства иллюзорна, скорее всего речь идет о тенденции [к] стабильности и потребности быть принятой (в том числе рынком). Понижает ли самоирония уровень претенциозности? Почему я вообще об этом думаю?
Текст написан совместно с кураторкой Оксаной Брюховецкой (2022).
1Я знаю, почему я об этом думаю. Для этого тоже есть много замечательных слов: заниженная самооценка, комплекс самозванки, страх вторичности, молчание как основной паттерн публичного поведения в рамках женской социализации.2Изображение: Валентина Петрова, Мертвая рыба. Предоставлено художницей.
