— born 1988 in Zaporizhzhia, Ukraine — artist, curator, illustrator. Graduated from National Academy of Visual Art and Architecture (2015) and Contemporary Art Course (2015). In her work, she explores the visual traditions of Ukraine’s painting school, historical memory, political aspects of a landscape, gender performativeness. Works with such media as painting, drawing, video, installation. Practices collective exchanges and cooperations. Since 2009, resides and works in Kyiv.
…being in dire straits while enduring of success and achievement
Carolee Schneemann
Me becoming an artist is a long path, inseparable from becoming a woman. This, in turn, is not about accepting “the woman’s destiny», but sliding in between «traditions, actions, ages and genders”; it is about escaping from dual machines, cutting them in halves (in Deleuze’s and Guattari’s meaning). My artistic practice is a possible fragment in the dotted line of Ukrainian art history — but not the one that is marked by the logic of the national representation, but the one that has been written inconsistently in Ukraine. Without calling my art a “feminine” one, I am not deviating from the political position and feminist discourse. It is rather an attempt to move in reverse direction: to find out what feminist elements my practice contains.
On academic education
My academic art education was based on mastering the skill. But the painting which I had been studying for a long time never fully satisfied me. Yet I am turning back to painting to reconsider its limitations and capabilities. In the work Study To Learn How To Draw12345 I engage the course book on drawing and question the Soviet teaching methodology. When one studies at higher educational institutions whose syllabuses were last updated in the 80s during the SSSR times, and teaching methodologies and teachers’ manners are macho-sexist instructions given by «big masters» who are always engaging you into the sadistic battles — even then the most confident belief about finding your “own path” would be threatened under the weight of a exemplary figure of “a genius artist”. Undermining such a matter of things, reflecting on my educational trauma — this is also an elaboration on deconstructing the established patriarchal order.
Feminism and self-education
Feminism emerged in my life during the Maidan via me getting acquainted with other partners and activists. Subsequently, it soaked into my art. At the exhibition “Cave of Golden Rose”67 — the one that the four of us worked together on, friendship was one of the key principles of our curatorial work. Female friends — these are the people whom we can share not only the passive living-through our destiny with, but whom we can mutually charge and jointly act together with. “There is no life and no art without a female friend!” — as the creative duo Welcome into the Puppet House! stated.
The economic conditions of being an artist makes me doubt that this is my profession. The lack of support and a system of professional circle involvement through the educational institutions in Ukraine places the responsibility onto our shoulders for not only a conscientious work, but also for an independent acquisition of resources and skills needed for an artistic practice. Reading Book89 is a self-educational project that includes female participants of diverse backgrounds and is based on the principle of networking. With attention to gaps, we discuss the relations of materiality and discourse in order to satisfy and strengthen our own symbolic existence.
History and collectiveness
Working for Concrete Dates Collective (Ukrainian abbreviation: KKD) was an important, yet traumatic stage of me becoming an artist. In the collective where the majority of males received education in humanities and had quite the silver tongues, women usually found themselves in a situation when they were incapable of skillfully articulating their thoughts. Because of this, within the group’s dynamics the gender imbalance was evident. Later, I began to give preferences to women’s collaborations.
The KKD-Collective was formed on the basis of the Contemporary Art Course which I joined in last years of my studies at the academy. The course rested upon the principle that we had to engage into an equal exchange of thoughts. But when you are used to being an “empty vessel” that is filled by an “all-knowing” teacher, switching into the mode of an active producer meant that you had to re-consider yourself and knowledge as such. Studying at the Contemporary Art Course coincided with the revolutionary events, and they influenced the conceptual discursive direction of the educational process. One of the KKD’s first works was Silence, Movement, Repetition1011. It explored dissident movements of the 1960s and came about as a performative action in a public space where we developed relationships not only between ourselves, but directed our attention into history, rethinking methods and instruments of collection action.
Women’s destinies and survival strategies
Within the Ukrainian cultural field, the demand for feminist art is gradually growing and that, on its turn, forms a new market. Labels that few people wanted to be ascribed to fifteen years ago, are now becoming almost a pre-requisite for a female artist’s existence. Unfortunately, Ukrainian art contains many sad female biographies. During the Soviet times, women had an opportunity to build up a career like men, yet they did not avoid repressions. In the 1990s, many female artists found themselves in the midst of wild capitalism that swept over Ukraine after the collapse of the Soviet Union, and faced inequality as well as impossibility of developing professionally.
Due to economic and other life circumstances, many women were compelled to abandon art in favor of craft, pedagogical and other types of work, dedicating themselves to survival and child-raising whose parents-artists often avoided the responsibility.
Nowadays, the degree of sexism seems to have dropped significantly. However in reality, the patriarchal order is acquiring a more sophisticated and veiled shape that calls for new battle strategies. Me personally, I am interested in fragile, unstable, every so often low-profile collective practices as well as introducing the feminist optics into anything: leaping out of binary oppositions, redrawing of space, shifting of power dispositions. According to Helen Deutsch, female subjectivity is based on narcissistic trauma — can art be a space for pride and narcissistic injuries treatment? Being a female artist means to be in constant conflict with your perfection.
Catching myself in painful doubts about “whether I am worthy of the real artist’s title”, I turned to the “impostor syndrome” (is it a coincidence that these were exactly the female researchers who started using this term?). The female impostor artist undermines the legitimacy of art. She claims the “general right to speak on behalf of no-one in particular”. She creates art in her spare time, despite hindering circumstances, and moves through doubts and errors. It is the essence in which she exists.
The final version of the statement was edited in collaboration with Oksana Briukhovetska (2022).
1Image: Anna Scherbyna, Learning How to Learn How to Paint (a Portrait), 2019, watercolor, ink, paper, 25 x 35 cm, photo Anna Scherbyna. Courtesy of the artist.2Image: Anna Scherbyna, Learning How to Learn How to Paint (a Portrait), 2019, watercolor, ink, paper, 25 x 35 cm, photo Anna Scherbyna. Courtesy of the artist.
3Image: Anna Scherbyna, Learning How to Learn How to Paint (a Portrait), 2019, watercolor, ink, paper, 25 x 35 cm, photo Anna Scherbyna. Courtesy of the artist.
4Image: Anna Scherbyna, Learning How to Learn How to Paint (a Portrait), 2019, watercolor, ink, paper, 25 x 35 cm, photo Anna Scherbyna. Courtesy of the artist.
5Image: Anna Scherbyna, Learning How to Learn How to Paint (a Portrait), 2019, watercolor, ink, paper, 25 x 35 cm, photo Anna Scherbyna. Courtesy of the artist.
6Image: Anna Scherbyna, "The Cave Of The Golden Rose", Closer art space, Kyiv, 2019, photo Anna Scherbyna.
7Image: Anna Scherbyna, Beyond the horizon (right), Dana Kavelina, no one else will touch dana (left), opening of the exhibition "The Cave Of The Golden Rose", Closer art space, Kyiv, 2019, photo Natalka Dyachenko.
8Image: Curatorial project Chytanka (reading club) in the students' space Kryla, Kyiv, photo Natalka Dyachenko.
9Image: Curatorial project Chytanka (reading club) in the students' space Kryla, Kyiv, photo Natalka Dyachenko.
10Image: Concrete Dates Collective, Silence, Movement, Repetition, 2015, photo Lucy Ivanova.
11Image: Concrete Dates Collective, Silence, Movement, Repetition, 2015, photo Lucy Ivanova.
— народилася в 1988 році в Запоріжжі, Україна — художниця, кураторка, ілюстраторка. Закінчила Національну Академію образотворчих мистецтв та архітектури (2015) та Курс сучасного мистецтва (2015). У своїй творчості досліджує візуальні традицій школи рисунку в Україні, історичну пам’ять, політичні аспекти пейзажу, гендерну перформативність. Працює з такими медіумами як живопис, малюнок, відео, інсталяція. Практикує колективні взаємодії та співпрацю. З 2009 року живе та працює в Києві.
…being in dire straits while enduring a fantasy of success and achievement.
Carolee Schneemann
Моє становлення художницею – це довгий шлях, невід’ємний від становлення жінкою, яке в свою чергу є не прийняттям «жіночої долі», а прослизуванням «між порядками, діями, віком, стáтями”; це вислизання від дуальних машин, перетин їх наскрізь (в значенні Дельоза і Гватарі). Моя художня практика – це можлива рисочка в пунктирній лінії української історії мистецтва – не тієї, що позначена логікою національного представництва, а тої, що так непослідовно пишеться в Україні. Не називаючи своє мистецтво «феміністичним», я не відсторонююсь від політичної позиції і феміністичного дискурсу; це радше спроба йти в зворотному порядку: побачити, що феміністичного є в моїй практиці.
Про академічну освіту
Моя академічна художня освіта будувалася на освоєнні ремесла, але живопис, якому я довго навчалася, ніколи мене повністю не задовольняв. Втім я повертаюся до нього задля переосмислення його кордонів та можливостей. В роботі Учитись вчитись рисувати12345 я звертаюся до підручника з малювання і проблематизую радянську методику викладання. Коли вчишся в освітніх закладах, чиї програми востаннє оновлювалися у 80-х роках ще за СРСР, а методики та манери викладачів є мачистсько-сексистськими вишколами «великих вчителів», котрі постійно воліють затягнути тебе в садистські матчі, то навіть дуже впевнена установка на пошук :свого шляху” згинатиметься під тиском взірцевої постаті «художника-генія». Підважування цього стану речей, рефлексія моєї освітньої травми – це також робота над деконструкцією сталого патріархального порядку.
Фемінізм та самоосвіта
Фемінізм у моєму житті з’явився під час Майдану завдяки знайомству з іншими художницями та активістками. Згодом він просочується у творчість. У виставці «Печера Золотої Троянди»67, над якою ми працювали вчотирьох8, одним із ключових принципів кураторської роботи була дружба. Подруги — це люди, з якими можемо не тільки розділити досвід пасивного проживання долі, а й взаємно заряджаючись, діяти спільно. «Без подружки ані в житті, ані в мистецтві!”— казав художній дует Добро Пожаловать в Кукольный Дом!.
Економічна складова буття художницею змушує мене сумніватися в тому, що це моя професія. Відсутність підтримки і системи залучення в професійне поле через освітні заклади в Україні покладає на наші плечі не лише сумлінну працю, а й самостійне здобуття ресурсів та знань, необхідних для мистецької практики. Читанка910 — самоосвітній проект, що включає учасниць з різним досвідом, в основі якого лежить принцип дружньо-професійних зв’язків. З увагою до прогалин та мовчанок, ми розглядаємо відносини матерії і дискурсу, заради задоволення та укріплення власного символічного існування.
Історія і колективність
Важливим, але й травматичним етапом мого формування була робота в Колективі Конкретних Дат (ККД). В групі, де більшість хлопців отримали гуманітарну освіту і мали добре підвішені язики, жінки часто опинялися в ситуації неспроможності так само майстерно артикулювати свої думки, через що в груповій динаміці простежувався гендерний дисбаланс. Згодом я стала віддавати перевагу жіночим* колабораціям.
Колектив ККД сформувався на базі Курсу сучасного мистецтва, куди я вступила під час останніх років навчання в академії. Принцип курсу полягав у тому, що ми мали включатися в рівноправний обмін думками. Та коли ти звикла бути «порожнім сосудом, який “знаючий» вчитель має наповнити, переключится в режим активної виробниці знань означало переосмислити і себе, і знання як таке. Навчання співпало з революційними подіями, і це вплинуло на концептуальну дискурсивну лінію навчального процесу. Одна з перших робіт ККД Тиша, рух, повторення1112 досліджувала дисидентські рухи 1960-х років і була перформативною дією в публічному просторі , де ми вибудовували зв’язки не лише між собою, але й спрямовували погляд в історію, переосмислюючи методи та інструменти колективної дії.
Жіночі долі і стратегії виживання
В українському культурному полі поступово з’являється попит на феміністське мистецтво, що в свою чергу формує й нову кон’юнктуру. Ярлики, якими ще п’ятнадцять років тому мало хто бажали бути охрещені, нині стають чи не умовою існування жінок-художниць. На жаль, в українському мистецтві багато сумних жіночих біографій. В радянські часи жінки нарівні з чоловіками мали змогу будувати кар’єру, але й не уникали репресій. В 1990-х багато художниць опинилися в умовах дикого капіталізму, що захлеснув Україну після розпаду Радянського Союзу, і зіткнулися з нерівністю й неможливістю повноцінної професійної реалізації. Багатьом жінкам через економічні та життєві обставини довелося залишити мистецтво на користь ремесла, педагогічної або іншої роботи, присвятити себе виживанню й вихованню дітей, чиї батьки-художники часто уникали відповідальності. Нині, здається, градус сексизму суттєво знизився, але насправді патріархат набуває більш витончених, завуальованих форм, які потребують нових стратегій боротьби. Мені особисто цікаві крихкі, нестійкі, часом малопомітні колективні практики і привнесення феміністських оптик у будь-що: вислизання з бінарних опозицій, перекроювання простору, зміна владних диспозицій. Якщо, згідно з Хелен Дойч, жіноча суб’єктність будується на нарцисичних травмах, то чи може мистецтво бути простором для хизування та лікування нарцистичних травм? Бути художницею — це знаходитися в постійному конфлікті зі своїм ідеалом. Спіймавши себе на болісних сумнівах «чи варта я звання справжньої художниці?», я звернулася до «синдрому самозванки» (чи це збіг, що саме жінки-дослідниці почали використовувати цей термін?). Художниця-самозванка підриває межі легітимації мистецтва. Вона претендує на «всезагальне право вести мову від імені нікого зокрема»13. Вона займається мистецтвом у вільний час, всупереч обставинам, що перешкоджають, рухається крізь сумніви та помилки. Це субстанція, в якій вона існує.
Текст написано у співпраці з кураторкою Оксаною Брюховецькою (2022).
1Зображення: Анна Щербина, Учитись вчитись малювати (Портрет), 2019, акварель, туш, папір, 25 х 35 см, фото Анна Щербина. Надано мисткинею.9Зображення: Кураторський проект Читанка у студентському просторі «Крила», Київ, фото Наталка Дяченко.
13Див.: Переклад російською, Ксенофеминизм. Политики отчуждения.
