– born in Donetsk in 1976 where she resided till 2014. Artist and photographer. Because of the war that loomed over her home city, she was forced to leave and concurrently adjust her professional life. From 2015 on she has been studying at Bird in Flight and Viktor Marushchenko Photography Schools. Her work’s central subject-matters are war, trauma and life of people living on disputable militarized territories.
We live in a country that defeated fascism. But when thinking about the war, there is neither triumph nor joy. There is sorrow and grief for the dead instead. A war does not leave winners behind, but those who survived.
The war immersed into my childhood not just through text books. I did not know my grandfather, he died from the wounds that he received during the Second World War combats. My mother’s childhood fell onto the years of the war. She carried the feeling of fear and hunger throughout her entire life. For her, the feeling of security was identical to the one of satiety. Mother always said, “Bread, more bread!”. And there always had to be a bag of flour at home in case of a war.
The Russian military aggression against Ukraine led to the annexation of Crimea and parts of Donbass where my hometown was located. During this time, more than 13000 people died, more than 27000 people were injured. We found ourselves at the crossroads of the tragic past and future that is far behind from the common dream of a peaceful existence.
After the first attempts to seize the city, me and my family were forced to flee from Donetsk. It was difficult to leave a new house behind – the one that took us 5 years to build. Adaptation to the new place was long and painful. The focus of attention constantly remained on the hometown where the family members were left behind. News came daily: the house got looted, the relatives were taken prisoners, a warehouse was bombed, an acquaintance got killed. Physically I was located in Kyiv, but mentally – in the half-destroyed Donbass1.
Photography helped me to overcome the trauma. By means of photography I was getting to know diverse places, cities, people and their way of life. The inner monolog turned into a dialogue with society and the anxious times. In my projects, I narrate about myself, my relatives, displaced people and the war. Trips to the military zone became a logical continuity for my work. I started to narrate more about people who ended up in worse situations. How would you help those who turned out to be in the war zone? How would you continue to live? I invite people living in peaceful areas to hear and notice those who see the war every day.
I was cautious in displaying my first work. Attracting public attention to the projects compromised my relatives and those close to me who still remained on the occupied territories. There was a risk that they would be persecuted because of my statements. Only after those close and dear to me managed to get evacuated, I was able to display my work with more confidence.
While the city is still under the militants’ oppression, I cannot return to my little homeland. My choice in favor of the art meant burning the bridges.
Artists and war – these words’ combination evokes pictures sketched by the masters of a battle painting. The protagonist of such a genre is a soldier, a creator of victory. As a rule, society learns about a war from the perspective of a male about how to heroically fight, die and triumph. I narrate the war through subjective experience related to cultural memory, through the creative re-evaluation of my own life and as documented evidence for the events.
There are no defensive actions and heroic struggles in my work, but the lives of people who are able to withstand the war234.
The idea of my work prevails over the form. The aesthetics in my work is secondary: though being not completely eliminated, it does not constitute the major to me. The aesthetics in the name of a pure form converts things into being useless, and the reality into a dead one.
I take a variety of approaches: from reportage to associations play, video, collages, using other people’s photography and archives. All these help me to express the idea and the feelings more deeply5.
I sincerely believe that art is a power that can encourage people to participate in public dialogue. I create my projects partly in protest against the indifference. I feel responsible to myself and to those who fell victim to the war. An artist holds a responsibility. Together we are constructing a new political reality and an idea for the future. Art always sounds in tune with what is happening around. Through my work, I call for the world’s community to pay attention to the problems of my region and people who remain to live there.
The final version of the statement was edited in collaboration with Kateryna Iakovenko (2022).
1Image: Alena Grom, from the Airport project, Hypoxia, 2013 September. International Airport Donetsk Sergei Prokofiev. / 2015 Donetsk Sergey Prokofiev International Airport, digital photography. Courtesy of the artist.2Image: Alena Grom, from the project Teaching Aids, 2017, digital photography. Courtesy of the artist.
3Image: Alena Grom, from the project Womb, 2018, digital photography. Courtesy of the artist.
4Image: Alena Grom, from the project Pendulum, 2018, digital photography. Courtesy of the artist.
5Image: Alena Grom, from the project Personal belongings, 2019, digital photography. Courtesy of the artist.
– народилася у 1976 році в Донецьку, в якому жила до 2014 року. Художниця та фотографка. У зв’язку з війною, що почалася у її рідному регіоні, була змушена покинути власний будинок, а разом з цим змінити своє професійне життя. З 2015 року навчалася в Школі фотографії Bird In Flight та Школі фотографії Віктора Марущенка. Основною темою її робіт є тема війни, травми, життя людей на прикордонних воєнних територіях.
Ми живемо у країні, яка перемогла фашизм. Але при думці про війну виникає не тріумф і радість, а горе та скорбота за загиблими. Війна залишає після себе не переможців, а тих, що зміг вижити.
У моє дитинство війна увійшла не лише через книги. Свого дідуся я не знала — він помер внаслідок поранення, отриманого під час боїв Другої світової війни. Дитинство мами випало на роки війни. Відчуття страху та голоду вона пронесла крізь усе життя. Почуття безпеки для неї було тотожне ситості. Мама завжди говорила: «Хліба, хліба побільше!» А вдома завжди мав стояти мішок борошна на випадок військових дій.
Російська агресія проти України призвела до анексії Криму та частини Донбасу, де знаходиться моє рідне місто. За цей час загинуло понад 13 тис. людей, отримали поранення понад 27 тис. Ми опинилися на стику трагічного минулого і майбутнього, яке далеко від загальної мрії про мирне буття.
Після перших спроб захоплення міста я і моя родина змушені були виїхати з Донецька. Було важко кидати новий будинок, на будівництво якого пішло 5 років. Адаптація на новому місці проходила довго і болісно. Фокус уваги постійно знаходився на рідному місті, де залишилися близькі. Кожен день приходили новини: пограбували будинок, родичі потрапили у полон, розбомбили склад, убили знайомого. Фізично я перебувала в Києві, але думками — у напівзруйнованому Донбасі1.
Фотографія допомогла побороти травму. З її допомогою я знайомилася з різними місцями, містами, людьми та їхнім укладом життя. Внутрішній монолог перетворився на діалог з суспільством та тривожним часом. У своїх проєктах я розповідаю про себе, своїх рідних, переселенців і війну. Логічним продовженням моєї практики стали поїздки у військову зону. Я стала більше говорити про людей, які перебували в гіршій ситуації. Як допомогти тим, хто опинився у зоні війни? Як продовжувати жити? Я пропоную людям, що живуть на мирних територіях, почути та побачити тих, хто бачить війну щодня.
Свої перші проєкти я показувала з великою засторогою. Залучення уваги громадськості до проєктів ставило під удар рідних та близьких мені людей, які все ще лишалися на окупованих територіях. Була небезпека, що за мої висловлювання будуть карати їх. Тільки після того, як вдалося вивезти родичів, я змогла презентувати свої проєкти більш упевнено.
Поки місто знаходиться під гнітом бойовиків, я не можу повернутися на малу батьківщину. Мій вибір на користь мистецтва означав спалити мости.
Художник і війна — поєднання цих слів викликає в пам’яті картини, написані майстрами батального живопису. Головний герой таких книг і фільмів — солдат, творець перемоги. Як правило суспільство дізнається про війну з чоловічих уявлень: як героїчно воювати, гинути і перемагали. Я розповідаю про війну через суб’єктивний досвід, пов’язаний з культурною пам’яттю, через творче осмислення власного життя і як документальне свідчення подій.
У моїх проєктах немає оборонних дій і героїчної боротьби, але є життя людей, які здатні пережити війну234.
Ідея у моїй практиці переважає над формою. Естетика у творах вторинна, хоча вона не втрачається зовсім, але для мене вона не є основною. Естетизація в ім’я чистої форми робить речі марними, а реальність — мертвою.
Я застосовую різні підходи: від репортажної зйомки до гри з асоціаціями, відео, колажі, використовую чужі фотографії та архіви — все, що допомагає глибше оприявнити ідею та почуття5.
Щиро вірю, що мистецтво — це сила, здатна закликати людей до участі в суспільному діалозі. Я створюю проєкти у знак протесту проти байдужості, адже відчуваю відповідальність перед собою і тими, хто став жертвою війни. Художник володіє відповідальністю. Разом ми всі конструюємо нову політичну реальність і ідею про майбутнє. Мистецтво завжди звучить в унісон тому, що відбувається навколо. За допомогою проєктів я залучаю світове співтовариство до проблем свого регіону і до людей, які залишаються там жити.
Переклад з російської Катерини Яковленко.
Текст написано у співпраці з кураторкою Катериною Яковленко (2022).
1Зображення: Алена Гром, З проекту Аеропорт, Гіпоксія, 2013 September. International Airport Donetsk Sergei Prokofiev. / 2015 Donetsk Sergey Prokofiev International Airport. Цифрова фотографія. Надано художницею.
