Kateryna Iakovlenko, Oksana Briukhovetska, and Alya Segal, curators of the "Women Artists in War" at Secondary Archive Ukraine, on how the art of Ukrainian women artists has changed since February, 24, 2022.

Kateryna Iakovlenko: On February 23, 2022, at 6 pm, we presented the Ukrainian part of the archive, introducing 50 female artists and their texts. The next morning, Russia began its full-scale invasion of Ukraine. Two years later, we present 15 new texts written by Ukrainian women artists during the full-scale war. So, I would like to start by discussing why we decided to continue the archive.

Oksana Briukhovetska: The project we presented two years ago appeared to be completed at the time. However, the very next day, the subjects of the full-scale war, mass murder, and destruction came to the forefront and became crucial to document and comprehend. The need to continue the project emerged not only to share the Ukrainian experience through the voices of women artists but also because the international audience is interested in how art responds to war.

In fact, many of the women artists who were featured in the archive in February 2022 had already been exploring the topic of war in their works. As we add new names, topics, and perspectives to the archive, we’ve asked the featured artists to expand the existing archival collection with more recent materials.

Kateryna Iakovlenko: It was surprising to me that when we were working on the archive in 2021-2022, there was no tag for “war.” Although the platform covered topics related to violence, trauma, and loss, the word “war” was absent. The archive features female artists born in 1945, representing the new Europe, who envisioned a world where human rights and peace were fundamental. However, their childhoods were shaped by a post-war context fraught with the consequences of brutality and trauma.

The war already influenced the Ukrainian women artists we included in the archive in 2022: some were born in territories that have been occupied since 2014, inevitably shaping their choice of topics. Thus, the war in Ukrainian art has a longer history, commencing in 2014. Today, that experience and those emotions have intensified, affecting every aspect of life. The scale of the tragedy has expanded, violence has grown more pervasive, and the war has become all-encompassing, leaving total grief in its wake. Entire cities have been reshaped, some completely destroyed, altering social structures and relationships. Amidst this upheaval, a new experience emerges for those involved in art or those who have abandoned it.

Alya Segal: It feels particularly fitting to continue expanding the archive in this context. When revisiting the texts by the artists from 2022, it was very striking for me to reinterpret them through the lens of our new experiences. This leads me to believe that the texts we add now will be perceived differently in time.

Many of the women artists we are adding to the archive today are young, and the act of crafting a statement to define their practice at this moment becomes a crucial part of their artistic journey. It allows them to reassess and reflect upon their practice in light of the current circumstances.

Oksana Briukhovetska: This time, the archive features many female artists who were born in the currently occupied territories of Donetsk and Luhansk oblasts. Consequently, the theme of losing one’s home has become even more pronounced. Addressing this topic involves delving into childhood memories and the longing to return to that time. These childhood memories of the lost home serve as a grounding force in the face of traumatic events, offering a means of survival. For instance, in her text  “Who Else Eats Life with Spoons?,”  Kateryna Aliiynyk, reflects on home, family, loved ones, and traveling to the Luhansk region. Delving into traumatic experiences, even through art, can be a process of retraumatization for both the artist and the viewer. However, it also serves as a source of healing and hope, or at least partial relief. These memories of home and childhood, characterized by warmth and comfort, offer support and resilience in today’s harsh realities.

Another theme in artists’ texts addresses the perception that art may lose its meaning amidst ongoing events and that, during the war, one can only be useful when serving at the frontline. The texts strive to define this role and significance of art, seeking meaning in creativity and culture in artistic practices. Through this exploration, despair and hopelessness are transformed into the idea of recovery. Art emerges as a meaningful endeavor, serving as a tool for healing and restoration.

Alya Segal: I was a teenager when the Maidan revolution began. For me and many other young female activists, the image of war is woven into our entire conscious lives. The themes of loss, grief, and confusion, but also the search for one’s own self in a new reality, the experience of bombing, and life under anxiety — everyone who lives in Ukraine now knows this. Now that we have all gained this all-encompassing common experience of living through the full-scale war, the women artists who were talking about it before the full-scale invasion (having had this experience since 2014) seem to have a larger space for artistic realization in Ukraine. As if their themes have become more generally accessible to other Ukrainians, as if other people have begun to understand them, to see what was previously invisible. Of course, our selection focused on women artists in the war, so we chose artists who work directly with this topic. However, even here, we see a variety of topics and approaches in their artistic practices.

Kateryna Iakovlenko: I would also highlight the topic of land, ground, soil, geography, territory, and the environment as a basis for women artists to think about their identity. Sometimes, the soil appears literally in the works, sometimes as an image. Perhaps this desire to return to childhood is also connected to space, the value of which is also redefined and cannot be estimated: here, space is about the physical place, and about memory, which includes memories, and about being in place and one’s own presence in history, as well as landscape as a space and a land-as-a-gaze. Landscape as an opportunity to talk about material and corporeal things. Values and existence. 

This is also related to care. The topic of care is becoming one of the most important in Ukrainian art. The artist Karyna Synytsia speaks about it. Community as a practice and as a theme emerges in Olya Marusyn’s text. Coexistence with others is also present in Katya Libkind’s practice. Katya wanted to write her text in a dialogue with other authors who were already present in the archive. In the end, she created an artistic text that resembles a play in its form. This unpredictable form, which is born in a dialogue with someone, is also about today’s time. That is, it is about being together in the same space, about a community that matters, which develops because each of its participants supports each other, refers to each other, and acts as a spectator, partner, and opponent at the same time. Perhaps because of this personal responsibility and for the community, Margarita Polovinko became a paramedic and expressed solidarity and mutual support in this way.

Oksana Briukhovetska: Landscape also functions as a metaphor; as nostalgia or memory, as a wound or a self-sufficient profound character, which can be seen in Kateryna Aliiynyk’s works. In her pieces, the land is depicted in a cut, concealing violence, memories of war, and pain. Karyna Synytsia’s surreal or existential urban landscapes similarly speak to history or trauma.

The landscape loses its classical meaning of genre. ​​The image of the land under bombardment is consonant with the image of the body under violence. These two years have also seen the theme of the body and its vulnerability become more pronounced. Of course, this was present in the artists’ work before, but the war has exacerbated it, as there is a constant threat of destruction of the body. As vulnerable as the body of every person is, the whole earth is vulnerable; it is our common body of Ukraine — the Ukrainian body.

The artists also attempt to depict the internal traumatic states through the imagery of the earth. For instance, in Katya Buchatska’s craters, the land hurts just as much as human wounds, both physical and mental.

Alya Segal: In one of her series, Katya Buchatska literally works with earth as a painting material, processing the traumatic experience of specific places using soil from the freshly de-occupied territories as a pigment in oil paint. Similarly, Dasha Molokoyedova, a young artist from Kramatorsk (Donetsk oblast), incorporates soil into her work. Her artwork “Home” consists of glass shards filled with earth, symbolizing the feeling of a lost, broken home that the artist cannot return to. Another artist, Margarita Polovinko, addresses the concept of the earth as a wounded entity in her works. For instance, she depicts the quarries of her hometown, Kryvyi Rih, as scars on the land. In her statement, she draws an analogy between the iron ore saturating the land and the blood in the human body, highlighting the theme of human interference in nature. Moreover, she has begun using her own blood as a material for painting, blurring the lines between the themes of land and body that Oksana previously referred to.

Oksana Bryukhovetska: Or Anna Ivchenko, who in her works turns the landscape into a sound installation: the river witnesses the human experience and seems to acquire a human voice.  

Kateryna Iakovlenko: The topic of violent interference of landscape changing and transformation, as well as the environment, is truly significant here, as it is intimately linked to issues of identity, connections, history, and memory. While the topic of identity may not be explicitly addressed, it permeates the contexts, shaping a multifaceted image without resorting to oversimplifications or generalizations.

Oksana Briukhovetska: An important topic is tracing the trauma of generations and finding a connection with the experiences of our grandparents who survived World War II. Sana Shahmuradova-Tanska goes even further, attempting to trace history through millennia, again through the landscape, where limestone preserves traces of ancient life. The artist reconstructs in her imagination the mysteries of past generations who also faced death or trauma. This exploration into Ukrainian history is also relevant in a global context.

Addressing the traumas of past generations not only reveals the persistence of trauma but also serves as a search for connection and healing, often through rituals of mourning and remembrance. Documenting current events is a way to ensure remembrance of what is happening now.

Kateryna Iakovlenko: Memory becomes crucial, especially as it is being systematically destroyed before our eyes, with museums, heritage, and collections being targeted for destruction or theft. Creating material art, and creating art in general, becomes an important gesture of restoration here and now. In addition, the need for documentation is also related to the need to remember everything as it was. It is not only about documenting crimes against humanity, destruction, murder, and rape. Documenting states, dreams, and the subconscious, which is something less articulated and spoken, are becoming important topics. The best example of this is the “Double Exposure” project by Inga Levi, who captures two realities on one paper at once: a day in her personal life and the life of the country and the world. She documents dreams, experiences, and situations that at first glance seem insignificant, but are actually an important part of everyday life and how the war tries to change and destroy it.

Alya Segal: Inga Levi has partially continued to explore topics that interested her previously, including the preservation of monuments and monumental heritage. However, she notes that this theme has undergone a significant transformation. Monuments now need to be shielded not only from authorities or construction developers but also from an external enemy.

In her text, Levi draws inspiration from the work of the self-taught Carpathian author of the 20-th century, Paraska Plytka-Horytsvit. Levi explains that it was Horytsvit’s biography that prompted her to begin working on “Double Exposure:” swiftly and reactively shortly after the invasion began. Despite challenging circumstances, Paraska found strength within herself to create, which greatly inspired Levi. In turn, Levi has become a source of inspiration for other young authors, such as Tamara Turliun and Anastasia Leliuk, who are now exploring the theme of reconstruction in their own practice.

Over time, her “Double Exposure” project evolved from being purely documentary to therapeutic and routine. Painting daily on such challenging topics for two consecutive years is undoubtedly a daunting task, which makes it particularly interesting to observe how her practice has evolved.

Kateryna Iakovlenko: The restoration of art history and the rediscovery of women’s names have not emerged in the last two years, but they have become more significant. We have already mentioned the work on promoting the heritage and archive of the art brut representative Paraska Plytka-Horytsvit, which was studied by both Inga Levi and Katya Buchatska. In Anna Ivchenko’s text, another story emerges about Augusta Kochanowska. So it is about restoring the narrative, history, details, and biographies that are missing.

Oksana Bryukhovetska: I would like to mention Dasha Chechushkova’s works with their search for a language to express the state of madness that we all experience when war breaks out and our whole life is destroyed. This state can be so traumatic that it deprives us of the ability to live, work, and move. It is a kind of numbness from trauma. However, when you find images or words for this madness, you can somehow cope with it. I was struck by her diary, as well as by the huge textile nightgowns that are again installed in landscapes. There is something in this that comes from the direct work with trauma. Not with a historical trauma, to which there is already a distance, but with the one that is happening to us right now. Because when you listen to historians’ lectures, for example, about past events in which thousands or millions died, no one cries during these lectures. The works of artists about today’s war are like a cry over what we are going through now.

Kateryna Iakovlenko: You mentioned Dasha Chechushkova’s nightgown piece, and to me, it’s more about sleep—about the weight of traumatic experiences that a person carries like a nightgown. This metaphor of sleep is significant because it represents the process of navigating through traumatic experiences. Sleep allows individuals to process these experiences through the unconscious, through fantasies, images, and eventually through awakening. Therefore, the attempt to work with the subconscious during the Russian war in Ukraine is also an important aspect of the ongoing struggle and recovery. In a time when life is constantly in danger, sleep (when it occurs and is not disrupted by air raids and shelling) becomes one of the few safe spaces.

Oksana Briukhovetska: On the other hand, traumatic events are often repressed and sometimes remain so. It’s frequently challenging for survivors to talk about their experiences. Both of my grandfathers, who fought in the war, never shared anything about their experiences with me. Sometimes, in order to move forward, one must forget. And here, art can serve as a bridge between traumatic reality and its representation. Some wounds heal, while others linger in history. Often, this repression occurs as a means of self-protection from trauma. Art allows for the processing of trauma, preventing it from being forgotten or left unspoken, and provides a means of giving it a visual form. This is crucial for remembrance—to ensure that no one can ever dismiss or deny our experiences by claiming, “This never happened to you.”

Alya Segal: During our conversation with the artist Olya Yeremieieva, we noticed that her text does not say anything about sexuality and corporeality, which are the themes she actually works with a lot. Yeremieieva focused on the topic of war in her text and, to a certain extent, resorted to an act of self-censorship. But both the body and sex are still part of her practice, even during the war. In particular, she works with this in the “Our Family” series, where she glued the photographs created during 2022 into a Soviet album, including the parties being transferred to the corridor (safest place in an apartment) during air raids, everyday life with friends and lovers, and both photos of buildings destroyed by Russian attacks. It depicts the private, the “peaceful,” and at the same time, the backdrop, or the physically present something that is constantly trying to kill you. This contrast intensifies the perception of both worlds and at the same time confirms their inseparability.

Oksana Briukhovetska: The documentation of everyday life can contain anything because a person cannot sit and think about the war all the time. On the contrary, people are trying to find a way to escape into other spaces to survive. And by the way, art can also be such a space. Even when a person just wants to do something beautiful, like draw flowers or knit a scarf with patterns, they can feel like an artist, and it inspires and empowers them. Everyday “peaceful” routine is important—parties are important, friendship, food, walking the dog.

Kateryna Iakovlenko: Here, I can’t help but think of the metaphor of a giant dog taking Lusia Ivanova for a walk. This image of a dog is present in several manifestos, something that unites all these different experiences.

Alya Segal: Developing this topic further, I would like to address one more aspect. We are talking about traumatization and healing through art. Many female artists pay a lot of attention to their audience and viewers. How will they perceive it, and what will trigger them? For example, soldiers from the front line, or people with traumatic experiences. Inga Levi considers some of her works to be those that today can only be shown abroad. Of course, we have to put sensitive content disclaimers at exhibitions to make the space as inclusive as possible, because our society is extremely sensitive now. But at the same time, I want to emphasize that art has never been only about joy, love, and friendship.

Art practices, in my opinion, do not arise out of public demand but rather become a product of its time. In a certain way, it can retraumatize someone, but it can also become a source of trauma release. I had the experience of communicating with someone who came out of the exhibition and said that one of the works helped her emotionally relive events hidden from her. People can process information on an intellectual level, but not experience the event on an emotional level. But through art, they manage to work through it to the end.

The text was written by Kateryna Iakovlenko, Oksana Briukhovetska and Alya Segal (2024).

Кураторки Secondary Archive Україна “Художниці у війні” Катерина Яковленко, Оксана Брюховецька та Аля Сєгал про те, як змінилося мистецтво українських художниць з 2022 року

Катерина Яковленко: 23 лютого 2022 року о шостій вечора ми презентували українську частину архіву. Тоді ми представили 50 художниць з України та їхні тексти. Наступного ранку відбулося повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Два роки потому ми представляємо 15 нових текстів, написаних художницями у час повномасштабної війни. Тому я би хотіла почати з того, чому ми вирішили продовжити архів?

Оксана Брюховецька: Проєкт, який ми презентували два роки тому виглядав на той час завершеним. Але наступного дня на передній план вийшла тема повномасштабної війни, масових вбивств та руйнувань, яка стала найважливішою для документації та осмислення. Потреба продовжити проєкт виникла ще й задля того, щоб розповідати світові устами художниць про український досвід, і тому що у міжнародної аудиторії є інтерес щодо того, як мистецтво реагує на війну.

В дійсності, багато хто з художниць, які вже були представлені в архіві у лютому 2022 року, також працювали з темою війни. І хоча ми доповнюємо архів новими іменами, новими темами та думками, ми також попросили художниць доповнити вже існуючі в архіві матеріали. 

Катерина Яковленко: Для мене було подивом, що під час роботи над архівом протягом 2021-2022 років у ньому не існувало тегу “війна”. Хоча на сайті були присутні інші теми, пов’язані з насильством, травмою, втратою, але слова “війна” не було. У архіві присутні художниці з 1945 року народження, це представниці нової Європи, яка вірила у світ, де права людини та мир стають фундаментальною основою. Але все ж їхнє дитинство відбувалося у післявоєнному контексті, повному наслідків від тієї жорстокості та травми. 

Українські художниці, включені нами в архів у 2022 році, вже були уражені війною: дехто з них були народжені на територіях, які були окуповані з 2014 року, і це не могло не позначитися на виборі їхніх тем. Тож війна в українському мистецтві має довшу історію, вона починається з 2014 року. Зараз той досвід і те переживання масштабувалися, тепер війною уражене все довкола. Змінився масштаб трагедії, сила насильства, війна стала тотальною, горе стало тотальним. Змінилася соціальна структура міст, деякі міста знищені повністю. Перекроїлися соціальні зв’язки. У цьому всьому теж з’явився новий досвід для тих, хто займається мистецтвом, або ж відмовився від нього.

Аля Сєгал: Мені здається, що в цьому контексті дуже влучною є продовження формування архіву. Перечитуючи тексти художниць 2022 року, мені було дуже цікаво дивитися на них крізь призму теперішнього досвіду. Тому я думаю, що й тексти, які ми додаємо зараз, сприйматимуться через деякий час зовсім інакше.

Серед тих, кого ми включаємо в архів сьогодні, дуже багато молодих авторок. І сам факт написання висловлювання, що означує їхню практику в цей час, стає дуже важливою складовою художнього процесу. Це дозволило їм інакше подивитися на власну практику та переосмислити її. 

Оксана Брюховецька: Цього разу до архіву потрапило багато художниць, які народилися територіях Донецької та Луганської областей, які тепер окуповані. Тому тема втрати дому стала ще більш виразною. Звернення до цієї теми тягне за собою спогади про дитинство і бажання повернутися у той час. Ці дитячі спогади про втрачений дім, в багатьох маніфестах звучать спробою віднайти якийсь ґрунт у цих травматичних подіях щоб могти пережити їх. Як наприклад, у Катерини Алійник  у тексті “Хто ще життя ложками їсть?” про дім і про сім’ю, про родичів, про подорожі на Луганщину. Говорити про травматичні речі, навіть у мистецтві це, з одного боку, знову ретравматизувати і себе, і глядача. Але також це про те, що зцілює та надає надію, чи бодай часткове заспокоєння. Мені здається, що якраз ці спогади про рідний дім і дитинство, про тепло і комфорт, підтримують і дають ресурс для виживання у нинішніх жорстких реаліях. 

Ще одна тема в текстах художниць — це відчуття того, що мистецтво втрачає сенс на тлі всіх подій, і що корисним можна бути під час війни лише на фронті. Тому в текстах проговорюється спроба визначити цю роль та місце мистецтва й через власну практику побачити сенс у творчості та культурі. Тому відчай та безнадія згодом трансформуються у ідею відновлення. Мистецтво має сенс задля відновлення. 

Аля Сєгал: Я була підлітком, коли почався Майдан. Для мене і багатьох інших молодих діячок образ війни вплетений у все свідоме життя. Теми втрати, горя, розгубленості, але одночасно і пошуків власного “я” в новій реальності, досвід бомбардувань, життя під час тривог — це відомо всім, хто живе зараз в Україні. Зараз, коли ми всі набули цей всеохопний спільний досвід переживання великої війни, у художниць, які до повномасштабного вторгнення говорили про це (маючи цей досвід з 2014 року), наче, з’явився більший простір для мистецької реалізації в Україні. Ніби їхні теми стали більш загально доступними для нас, ніби їх почали розуміти й інші люди, бачите те, що раніше було непомітно. Звичайно, акцентом нашої вибірки стали саме мисткині у війні, тож ми обирали художниць, які безпосередньо працюють з цією темою. Проте навіть тут ми бачимо варіативність тем і підходів у їхньому опрацюванні.

Катерина Яковленко: Я б окремо визначила ще тему землі, ґрунту, географії та довкілля, на основі якої мисткині думають про свою ідентичність. Десь ґрунт з’являється в роботах досить буквально, десь він виступає образом. Можливо ,це прагнення повернутися до дитинства також пов’язана з простором, цінність якого також переозначується і його не можна оцінити: тут простір це і про фізичне місце, і про пам’ять, що включає спогади, і про перебування на місці та власну присутність в історії, а також простір як краєвид та погляд. Простір як можливість говорити про тілесно-матеріальні речі. Цінність та буття.

Це також пов’язано з піклуванням. Тема турботи також стає однією з важливих. Це проговорює художниця Каріна Синиця. Спільнота як практика та як тема виникає у тексті Олі Марусин. Співбуття з іншими наскрізно присутньо й у практиці Каті Лібкінд. Свій текст Катя хотіла написати у діалозі з іншими авторками, які вже присутні в архіві. Зрештою у неї вийшов мистецький текст, що за своєю формою нагадує п’єсу. Ця непередбачувана форма, яка народжується у діалозі з кимось, — це теж про сьогоднішній час. Тобто йдеться про спільну присутність у одному просторі, про спільноту, яка має значення, яка розвивається завдяки тому, що кожна з її учасниць, підтримує одна одну, відсилає одна до одної та виступає глядачкою, партнеркою та опоненткою одночасно. Можливо через цю власну відповідальність і за спільноту в тому числі Маргарита Половинко стала парамедикинею і виражає солідарність та взаємопідтримку у такий спосіб. 

Оксана Брюховецька: Пейзаж працює і як метафора, як ностальгія чи спогад, як рана, чи як самодостатній глибокий образ, як у Катерини Алійник. У її роботах  це наприклад земля в розрізі, яка приховує в собі насильство, пам’ять про війну та про біль. У Каріни Синиці це сюрреалістичні чи екзистенційні урбаністичні пейзажі, які промовляють про історію чи травму. 

Пейзаж втрачає своє буквальне класичне жанрове значення. Образ землі, яка перебуває під бомбардуванням, співзвучний образу тіла, яка перебуває під насильством. За ці два роки також увиразнилися тема тіла й його вразливості. Звісно це було присутнє у творчості художниць і раніше, але війна це загострила, оскільки існує постійна загроза знищення цього тіла. Наскільки вразливе тіло кожної людини, наскільки ж і вразлива уся земля; вона як загальне наше тіло України — українське тіло. 

Внутрішні травматичні стани людей мисткині також намагаються висловити, використовуючи образ землі. Як, наприклад, у Каті Бучацької вирви болять землі так само, як болять рани людини, як фізичні, так і психічні. 

Аля Сєгал: У одній з серій Катя Бучацька буквально працює з землею як живописним матеріалом та через нього опрацьовує травматичний досвід конкретних місць, використовуючи землю з щойно деокупованих територій, як пігмент олійної фарби. Грунт використовує і Даша Молокоєдова, молода художниця родом з Краматорську. В неї є робота “Дім”, створена з уламків скла та наповнена землею. Це про відчуття втраченого, зламаного дому, в який художниця не може повернутися. Або ж Маргарита Половинко, яка в своїх роботах говорить про, наприклад, кар’єри рідного міста Кривий Ріг, як про рани землі. У своєму висловлюванні вона проводить аналогію із залізною рудою, якою насичена земля Кривого Рогу і кров’ю в людському тілі. Тобто у її випадку це історія про людське втручання в природу. Ба більше, зараз вона почала використовувати власну кров як матеріал для малювання. Тобто теми землі і тіла, про які говорить Оксана, тут дуже буквально змішуються.

Оксана Брюховецька: Або ж Анна Івченко, яка у своїх роботах перетворює ландшафт на звукову інсталяцію: річка є свідком людського досвіду і наче набуває людського голосу.  

Катерина Яковленко: Тут дійсно важлива тема насильницького втручання в зміну та трансформацію ландшафту та довкілля, адже це безпосередньо пов’язано з питанням ідентичності, зв’язків, історії, пам’яті. І хоча тема ідентичності не є прямо проговореною, вона лишається у контекстах, формуючи багатогранний образ, не спрощуючи і не зводячи до узагальнень. 

Оксана Брюховецька: Важлива тема — це прослідковування травми поколінь, пошук зв’язку з досвідами наших бабусь і дідусів, які пережили Другу світову війну. А Сана Шахмурадова-Танська іде ще далі — намагається прослідкувати історію крізь тисячоліття, знову-таки через ландшафт, у якому вапняк зберігає сліди життя давнини. Художниця реконструює в уяві таємниці минулих поколінь, які також загинули чи переживали травми. Цей погляд в українську історію насправді стосується й більш глобального контексту. 

Звернення до травм минулих поколінь проявляє тяглість травм, але це також пошук зв’язку заради зцілення, в тому числі через ритуали скорботи і пам’яті. І ми документуємо те, що відбувається зараз, щоб пам’ятати. 

Катерина Яковленко: Пам‘ять стає важливою ще й тому, що вона руйнується на очах: йдеться про руйнування та знищення музеїв, спадщини, викрадення музейних колекцій. Тому створювати саме матеріальне мистецтво, та й загалом творити мистецтво, стає важливим жестом відновлення тут і зараз. Окрім того, потреба у документуванні ще й пов’язана з потребою запам’ятати все, як це було. Йдеться не лише про документування злочинів проти людяності, руйнувань, убивств, згвалтування. Важливими темами стають документування станів, снів, підсвідомого, чогось менш артикульованого та проговореного. Тут найкращим прикладом є проєкт “Подвійна експозиція” Інги Леві, яка фіксує на одному папері одразу дві реальності: день зі свого особистого життя та життя країни й світу. Документує сни, переживання, ситуації, які на перший погляд здаються не надто значними, але насправді є важливою складовою повсякдення й того, як війна його намагається змінити та знищити.

Аля Сєгал: Інга Леві також частково продовжила працювати з тим темами, які цікавили її раніше, наприклад, з охороною пам’яток та монументальної спадщини. Проте зараз вона каже, що ця тема сильно трансформувалася. Тепер нам треба ховати пам’ятки не тільки від влади чи забудовника, а від зовнішнього ворога. 

У своєму тексті художниця посилається на творчість карпатської авторки-самоуки Параски Плитки-Горицвіт. Леві  розповідає, що саме біографія Горицвіт наштовхнула її на те, щоб почати працювати над “Подвійною експозицією”: доволі швидко, реактивно, після початку вторгнення. Параска в періоди, м’яко кажучи, не найкращі для творчості могла працювати і знаходила в собі силу, і цим сильно надихнула сучасну мисткиню. У свою чергу Інга Леві надихнула інших молодих авторок, які зараз працюють з темою відновлення — це, зокрема, Тамара Турлюн та Анастасія Лелюк. 

Згодом її “Подвійна експозиція” трансформувалася з суто документальної до терапевтичної, рутинної. Зрозуміло, що два роки підряд кожен день малювати на такі важкі теми – це виклик, тому доволі цікаво дивитися на її практику, як вона змінюється.

Катерина Яковленко: Відновлення історії мистецтва та повернення до неї імен жінок це те, що теж не виникло за два останні роки, але воно дійсно стало більш значним. Ми вже згадали роботу над популяризацією спадщини та архіву художниці брют арту Параски Плитки-Горицвіт, якою займалися і Інга Леві, і Катя Бучацька. У тексті Анни Івченко виникає ще одна історія — про Августу Кохановську. Тож йдеться про відновлення наративу, історії, деталей та біографій, яких бракує.

Оксана Брюховецька: Хочу згадати роботи Даші Чечушкової з їхнім пошуком мови для висловлення стану безумства, який ми всі переживаємо, коли стається війна й все життя руйнується. Цей стан буває настільки травматичним, що позбавляє можливості жити далі, працювати та рухатись. Це якесь оніміння від травми. Втім коли для цього безумства знайдені образи чи слова, то можна йому якось дати раду. Мене вразив її щоденник, а також величезні текстильні сорочки, які знову-таки інстальовані в пейзажі. Щось в цьому є від безпосередньої роботи з травмою. Не з історичною, до якої вже існує відстань, а з тією, що відбувається з нами саме зараз. Бо коли слухаєш лекції істориків, наприклад, про минулі події, в яких загинули тисячі, мільйони, ніхто на цих лекціях не ридає. Роботи ж художниць про війну сьогодення — це як ридання над тим, через що ми проходимо нині.

Катерина Яковленко: Ти згадала сорочку Даші Чечушкової й для мене вона більше про сон, про той об’єм травматичного досвіду, у який людина вбрана, як у нічну сорочку. Ця метафора сну дійсно стає важливою, адже сон дозволяє прожити травматичні досвіди через несвідоме, через фантазії, образи, і зрештою через пробудження. Тому спроба працювати з підсвідомим під час російської війни в Україні — це також важливий аспект боротьби та відновлення, що відбувається прямо зараз. У той момент, коли життя перманентно перебуває у небезпеці, сон (коли він стається і не порушується повітряними тривогами та обстрілами) — стає одним з небагатьох безпечних просторів.

Оксана Брюховецька: З іншого боку, травматичні події часто витісняються й інколи так і залишаються витісненими. Тим, хто вижили, часто важко про це говорить. Мої обидва дідусі, які воювали на війні, ніколи нічого про цей досвід не розповідали. Бо щоб жити далі, іноді треба забути. І тут також мистецтво може стати посередником між травматичною реальністю і її репрезентацією. Якісь рани затягуються, якісь лишаються в історії. Але часто це витіснення якраз відбувається, щоб захистити себе від травми. Мистецтво дає можливість опрацювати травму, щоб вона не була забута й не залишилася непроговореною, і дає можливість знайти образ для неї. І це важливо для того, щоб пам’ятати. Щоб ніхто ніколи не міг сказати: цього з вами не було. 

Аля Сегал: Під час спілкування з художницею Олею Єрємєєвою ми помітили, що у її текст, немає нічого про теми сексуальності і тілесності, з якими вона, насправді, дуже багато працює. Єрємєєва зосередилася в тексті саме на на темі війни і, певною мірою, вдалася до акту самоцензури. Але й тіло, і секс все ще є об’єктами її практики, навіть під час війни. Зокрема вона працює з цим у серії “Наша сім’я”, де в радянський альбом вона вклеїла фотографії, створені протягом 2022 року, що включають і вечірки у час повітряних тривог у коридорах, і побутові сцени з друзями, і любов, і зруйновані фотографії міст. Вона зображує приватне, “мирне” і одночасно фоном, або і фізично присутнє щось, що постійно намагається тебе вбити. Такий контраст підсилює сприйняття обох світів і одночасно затверджує їх нероздільність. 

Оксана Брюховецька: У документації повсякдення може бути що завгодно, тому що людина не може сидіти і постійно тільки й думати що про війну. Радше навпаки, люди намагаються шукати виходу в інші простори для того, щоб вижити. І до-речі, мистецтво теж може бути таким простором. Навіть коли людина хоче зробити просто щось гарне — намалювати квіти чи в’язати шарф з узорами — вона себе може відчувати творчинею, і це надихає, надає сил. Повсякденні “мирні” речі важливі — вечірки важливі, дружба, їжа, вигуляти собаку.

Катерина Яковленко: Тут я не можу не згадати про метафору велетенської собаки, яка веде Люсю Іванову на прогулянку. Цей образ пса присутній у кількох маніфестах, це щось що об’єднує всі ці різні досвіди.

Аля Сєгал: Продовжуючи цю тему, хотілося б звернутися ще до одного аспекту. Ми говоримо про травматизацію і зцілення мистецтвом. Багато хто з художниць велику увагу приділяє аудиторії і глядачам. Як вони це сприймуть, що буде їх тригерити. Наприклад, військових з передової, або ж людей з травматичним досвідом. Інга Леві деякі роботи розглядає виключно як такі, які можуть сьогодні бути реалізовані виключно за кордоном. Звичайно, ми на виставках маємо додавати попередження про вміст чутливого контенту, робити простір по можливості інклюзивним, адже наше суспільство зараз надзвичайно чутливе. Та при цьому хочу підкреслити, що мистецтво ніколи не несло тільки радість, любов і дружбу. 

Це мистецтво, на мою думку, виникає не через запит суспільства, а скоріше стає продуктом свого часу. Певним чином воно може ретравматизувати когось. Але так само воно може стали джерелом вивільнення травми. Я мала досвід комунікації з людиною, яка вийшла з виставки і сказала, що одна з робіт допомогла їй прожити емоційно події, які були заховані для неї. Люди можуть на інтелектуальному рівні обробити інформацію, проте не прожити подію на емоційному рівні. Але через мистецтво їм вдається це пропрацювати до кінця.

Текст написали Катерина Яковленко, Оксана Брюховецька та Аля Сєгал (2024).