Olan Mamay / Олан Мамай

Olan Mamay / Олан Мамай

– born in 1995 Kyiv, Ukraine. Graduated from the state-owned art high school and in 2016 from the National Academy of Visual Arts and Architecture, department of monumental art. In his final year he created “Campaign at the doors” as a critical gesture against current art education at the Academy, for which he was almost expelled. He became the creator and member of STO group which was formed as a consequence of these events. Mamai participated in the educational course “Academy. Foundations” led by Lada Nakonechna and Kateryna Bodianova. After graduating from the Academy, he sold his final dissertation to the Hrynov family’s collection. In 2018, together with Valeriia Zubatenko, he curated the exhibition “Educational Acts” which was terminated by the National Drahomanov Pedagogical University because of the far right threats and corruption. In 2019, he entered Justus Liebig University of Giessen, faculty of performance and choreography. “I create participatory performances and campaigns related to the topic of precarious work and feminism. Currently, I work with the subject-matter of crisis”.


I would like to dedicate this manifesto to the three main figures in my life. First of them being myself in the future1.

Me-from-the-future: whatever you achieve, it is ok. I am proud of you and sending you greetings from where I am at the moment. Let me remind you who I was when I was 25. Now I am Olan, but just six months ago – Aliona Mamai. I have just escaped a severe identity crisis and look around with curiosity – what will a day today bring along? I am still confused with pronouns, I still have not revealed to my relatives that I am a non-binary person. I do a precarious low-paying job, but I am tired of suffering, Olan from the future.

A few years ago I became a student at Justus Liebig University of Giessen in Germany, and now a small German town is my home. But I do not wish to leave Kyiv – the city where I was born – forever. I have an idea for a project that will connect my mature and old years with Ukraine. I never doubted that I was an artist, however now I am not quite sure what kind of an artist I am and what exactly I wish to do. Previously, I was interested in the topics of precarious work and feminism. I have completed many important projects on these topics, in particular the performance “What to do”2.

Has anything changed? I don’t think so. But I have noticed that when I focus only on a certain topic, my field of vision becomes reduced. To look at one point is tiring. You start gazing at every pixel and hallucinating from the lack of new information. Now, I turn my gaze more often onto things that evoke strong emotions in me. Each of my new projects is a new viewpoint.

But what makes me tick stays the same. I empathize with people who have faced injustice or landed in a difficult life situation. For example, now I am working on the topic of the crisis that inevitably happens when a person for whatever reason moves. It troubles me, as I am going through this process myself now. I search for people with similar experiences to explore this situation together through the body, physical exercise, urban space interventions and joint book readings. This is what I call my research, the exploration of this kind of a situation.

I have respect for artists who dedicate their lives to finding and developing new aesthetic forms. But if I have I choose someone’s side – whether I am the author of a flashy poster at the Pride Parade, or the author of police uniform, the police that will then help the Nazis to burn down this poster – the choice is obvious. I don’t provide answers with my art, and I am not sure if an artist is capable of doing so. Instead asking questions, opening up a platform for a discussion to (re)choose the side – that is the thrill.

Also, I would like to dedicate this text to my enemies. Sometimes it seems that I do not have them, sometimes however it seems that everyone, even the closest one, is my enemy. Once my grandmother cheered a toast for me at the table and wished that everyone envied me. And another grandmother interrupted her saying that such a thing would not be wished even on worst enemies. Most of my enemies emerged after my “Campaign at the doors” near the National Academy of Visual Arts and Architecture34.

Then, I wrote a critical manifesto to the professors, University’s administration and all those involved in the long-term decay of the school. I placed myself at the doors of the University, wrapped in a white canvas, refusing to paint disgusting still lives, demanding for this campaign to be evaluated as my art work. This campaign changed me – it lifted me up high, hit me so hard that I had to collect myself back again from small scattered pieces. It turned out to be too many enemies. But the biggest surprise was that one of the major ones was hiding inside me. If Chekhov squeezed a slave out of himself, I am still squezzing an enemy out of me.

Through the course of my artistic career development, the number of my enemies was getting bigger: far right, bribees, colleagues5678.

I burned down and for a long time I did not want to do anything, not to reflect at all. For example during the pandemic, I hardly launched new projects. I did dishes, washed, lived off my partner and felt worthless. This is a hefty fee to be able to live in silence. Moreover, this is not silence at all. It is filled with the voices of the enemies: sexists, homophobes, misogynists. They mumble that my work will never pay off and that I will not build an artistic career, that I will always rot in the kitchen, catch flies and cut off dying leaves from my house plants. That I can only fulfil my basic function of giving birth, but I will never be able to be either a good father or a good mother. Which of course is a lie. I would like to give birth, but the most important thing right now is to become a good father-mother to myself. I am glad that my artistic academy-related campaign took place. Still I am ready to go further, higher and better. Now the voices of my enemies are no longer so important and interesting to me.

For so long, I perceived myself through only a few prisms! I am an artist, I am a feminist. This happened because I constantly had to protect my identity. Older men, and sometimes women from the art world, treated me like garbage. And when they were finding out that I was a feminist, my femininity – my last shield – was dropping and I was turning into a monster, vicious, foolish, not just unable to create a masterpiece – unable to understand human nature. For many years, women were muses and obedient male’s reflections. When a face in the mirror starts to move and change, it becomes scary. It turns out that the reality is not uniform.

Another thing that I find wonderful in art is opening up portals. When you lose guidance to be able to find them in another dimension.

It is difficult for me to reveal my non-binary nature. It is one thing to lose the guidance in art, but I cannot stand the cognitive dissonance I see in other people’s eyes – in real life. When the frameworks – the ones that help to understand how the world works – get broken, people sometimes become so upset and aggressive. And I am already to argue about abstract concepts, but not when someone denies my existence. The feminist community in Ukraine has been my cradle, but I feel lonely with my non-binary nature. I don’t know anyone among my acquaintances who would be transphobic. I was once denied access to a fem-event after they found out about my identity. Being a feminist has been an important part of me, but I don’t know how to call myself any more after I have changed my pronoun. I have always been cautious about the term “feminist”, “pro-feminist” sounds fairer to me. But I am not a pro-feminist, I am not just an ally in this struggle. I cannot protect women in the privileged male circles, as I do not have and never had access to them. I don’t feel like just a woman or just a man. I am something else, and not that at all. Sometimes I feel that the concept of a “non-binary” is not suitable to me. It is something outside the binary, yes. But at the same time it is like nothing or, more precisely, noone. The word itself consists of the acclaimed “binary”, meaning “male-female”, and the prefix “non” which means something outside the binary. But what is it?

Dead, alone and non-binary. More precisely, noone. More precisely, someone.

Someone – a mysterious creature from the past, the present and the future who reads me.

Maybe one day we will laugh together about the washed-up gender roles of men and women that exist today. We will laugh in the times of post-feminism, post-LGBT+ movemenet and post-left movement, when humanity not only ceases to be uncommon or elitist, but also stops being a reference to correctness and kindness. Being not just a woman or a man, being a human being will no longer matter. Because we are inseparable from nature and from other animals. I would wish for such a future for myself. There would be many mirrors on the way to it, as well as portals and lost guidance, and therefore – a space for art.

I have dedicated this text to myself from the future, to the enemies and to the others. And finally, I wish to mention a few more.

My baby! I hope that I will not drown when searching for income and building up a career, and give birth to you. Or adopt you, it does not matter. I wish so much that in a happy new world we would laugh together about the stupid gender settings.

The final version of the statement was edited in collaboration with Kateryna Rusetska (2022).

1Image: Olan Mamay, Thesis Boychukists, 2017, canvas, oil , 220 x1 20 cm. See: http://grynyov.art/artist/mamaj-alona. Courtesy of the artist and Grynyov Art Collection.
2Image: Olan Mamay, What to do, 2021, performance, exhibition “Feminism exists” at the Gender Museum in Kharkiv, supported by the Ukrainian Cultural Foundation. See: https://www.genderculturecentre.org/vidkrittya-vistavki-feminizm-ie/. Courtesy of the artist.
3Image: Olan Mamay, Campaign at the doors, 2016, performance, NAOMA Kyiv. Photo by Sofiia Berhiner from the website Mitec. See: https://mitec.ua/aktsiya-v-dveryah/.  Courtesy of the artist.
4Image: Olan Mamay, Campaign at the doors, 2016, performance, NAOMA Kyiv. Photo by Sofiia Berhiner from the website Mitec. See: https://mitec.ua/aktsiya-v-dveryah/. Courtesy of the artist.
5See: Olan Mamay, Moleben 2018, Kyiv. See https://mitec.ua/moleben-2018/. Courtesy of the artist.
6See: Olan Mamay, Abyss, 2018, Khmelnytskyi Regional Art Museum, Khmelnytskyi. See: https://youtu.be/D4CuM2iVdCk. Courtesy of the artist.
7Image: Olan Mamay,  Abyss, 2022, exhibition at the Ksi Prostir gallery, Dnipro. Courtesy of the artist.
8Image: Olan Mamay, Abyss, 2022, exhibition at the Ksi Prostir gallery, Dnipro. Courtesy of the artist.

– народився 1995 року в Києві, Україна. Закінчив Державну художню середню школу (ДХСШ) і Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури за напрямом «Монументальне мистецтво» (2016 р.). У випускний рік зробив «Акцію в дверях»  як критичний жест проти художньої освіти у виші, ледве не був відрахований. Став творцем і учасником групи СТО, яка сформувалася довкола цих подій. Брав участь в освітньому курсі «Академія. Підвалини» Лади Наконечної та Катерини Бадянової (2017). Після закінчення академії продав свою дипломну роботу в колекцію сім’ї Гриньових. У 2018 році разом із Валерією Зубатенко курував виставку «Виховні акти», котру закрила адміністрація Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова через погрози ультраправих і корупційність. У 2019 році вступив до Гіссенського університету ім. Юстуса Лібіха на факультет хореографії та перформансу. «Створюю партисипативні перфоманси й акції, пов’язані з темою прекарної праці й феміністичною проблематикою. Наразі працюю з темою кризи.»


Цей маніфест я хотів би присвятити трьом основним фігурам у моєму житті1.

По-перше, собі у майбутньому. 

Я-з-майбутнього — чого б ти не досяг, це ок. Я пишаюся тобою і передаю тобі звідси, з мого поточного стану, привіт. Нагадаю тобі, ким я був, коли мені було 25. 

Я Олан, ще пів року тому — Альона Мамай. Я тільки вибрався з важкої кризи ідентичності й озираюсь із цікавістю довкола — що принесе мені сьогоднішній день? Я досі плутаюсь у займенниках, досі не відкрився родич_кам, що я небінарна персона. Я працюю на прекарній низькооплачуваній роботі, але я втомився страждати, Олане з майбутнього. 

Декілька років тому я вступив до університету Юстуса Лібіха в Німеччині, і тепер маленьке німецьке містечко — мій дім. Але я не хотів би назавжди покидати Київ, де народився, і в мене є ідея проєкту, який пов’яже мої зрілі й літні роки з Україною.

Я ніколи не сумнівався, що я художник, але зараз я не знаю до кінця, що я за художник і чим би хотів займатись. Раніше мене цікавила тема прекарної праці, феміністична тематика. Я зробив не один важливий для себе проєкт на цю тему, зокрема перфоманс «Як бути» 2

Чи змінилося щось? Та ніби ні. 

Але я помітив, що коли зосереджуюсь лише на певній проблематиці, коло зору звужується. Дивитися в одну точку втомлює, починаєш ловити кожен піксель і галюціонувати від нестачі нової інформації. Зараз я переводжу погляд частіше і на те, що викликає в мене сильні емоції. Кожен мій новий проєкт — нова точка зору. 

Але те, що примушує мене хвилюватись — незмінне. Я емпатую людям, що зіткнулися з несправедливістю чи складною життєвою ситуацією. Наприклад, зараз я працюю з темою кризи, яка неминуче стається, коли людина з будь-яких причин переїжджає. Це хвилює мене, я сам через це проходжу. Я шукаю людей зі схожим досвідом, щоб разом дослідити цей стан через тіло, фізичні вправи, через інтервенції в міський простір і спільне прочитання книжок. Це я називаю моїм ресьорчем, дослідженням цього стану. 

Я поважаю художни_ць, які присвячують життя пошуку й розвитку нових естетичних форм. Але коли доводиться вибирати чийсь бік — чи я автор яскравого постеру на прайді, чи форми поліції, яка потім допомагатиме «нацикам» цей постер палити, — вибір очевидний. Я не відповідаю на питання своїм мистецтвом і я не впевнений, що художни_ця в силі це зробити. Але от поставити питання, відкрити поле для дискусії, щоб (пере)обрати бік — це самий кайф.

Також, я хотів би присвятити цей текст моїм ворогам.

Іноді мені здається, що я їх не маю, іноді — що кожна людина, навіть найближча, мій ворог. Колись моя бабуся побажала мені за столом, щоб усі мені заздрили. А інша бабуся перервала її думкою про те, що такого і ворогу не побажаєш. Найбільше ворогів у мене прибуло після моєї «Акції в дверях» біля Національної художньої академії у Києві34.

Тоді я писав критичний маніфест до професури, адміністрації й усіх причетних до багатолітньої деградації цього навчального закладу. Я сидів біля дверей НАОМА, закутаний у біле полотно, відмовляючись писати остогидлі натюрморти, вимагаючи оцінити мою акцію як мою художню роботу. Ця акція мене змінила — підняла мене високо, вдарила мене боляче, так, що довелося збирати себе по кісточці. Ворогів виявилось надто багато, але несподіванкою стало те, що головний із них крився в мені. Якщо Чехов вичавлював із себе раба — я ще вичавлюю з себе ворога.

Протягом розвитку моєї художньої кар’єри ворогів у мене все прибувало. Ультраправі, корупціонери, коле_жанки по цеху5678.

Я вигорів і мені подовгу не хотілося нічого робити, зовсім не відсвічувати. Наприклад, протягом пандемії я майже не створював нових проєктів, я мив посуд, прибирав, жив на шиї у партнера й почувався нікчемним. Це надважка плата за те, щоб жити в тиші. Тим паче, що це й не тиша зовсім, вона наповнена голосами ворогів — сексистів, гомофобів, мізогінів. Вони шепочуть, що моя праця ніколи не окупиться, що я не побудую художню кар’єру. Що я буду завжди гнити на кухні, бити мух, обривати зів’яле листя домашніх рослин. Що я здатен лише виконати базову свою функцію — народити, але я ніколи не зможу бути ні хорошим батьком, ні матір’ю. Що, звісно ж, брехня. Я хотів би народити, але найважливіше наразі — стати хорошим батько-матір’ю для себе. Я радий, що ця моя академічна акція сталась. Але я готовий іти далі, вище і краще, і тепер голоси моїх ворогів уже не такі цінні й цікаві для мене.

Я так довго сприймав себе лише через декілька призм! Я — художниця, я — феміністка. Так ставалось, бо постійно доводилося відстоювати свою ідентичність. Старші мужчини, а іноді й жінки з художнього середовища, ставилися до мене як до сміття. А коли дізнавалися, що я феміністка, — моя жіночність, останній мій захист, спадала полудою, і я перетворювався на монстра, злобного, тупого, нездатного не просто створити шедевр — нездатного розуміти людську мову. Багато років жінки були музами, слухняними чоловічими віддзеркаленнями. Коли обличчя у дзеркалі починає рухатись, змінюється, це лякає. Виявляється, реальність не пласка. 

Це ще одна річ, яку я знаходжу прекрасною в мистецтві — відкривати портали. Коли втрачаєш орієнтири, щоб віднайти їх в іншому вимірі.

Мені важко відкривати свою небінарність. Втрачати орієнтири класно у мистецтві, але в побуті я не виношу когнітивного дисонансу в очах інших людей. Коли ламаються рамки, які допомагали розуміти, як влаштований світ, іноді люди стають такими засмученими й агресивними. І я готовий до суперечки стосовно абстрактних понять, але не коли хтось заперечує моє існування. 

Феміністична спільнота в Україні була моєю колискою, але в своїй небінарності я почуваюся самотнім, я не знаю, хто серед моїх знайомих трансфобна. Мені вже раз відмовили у приїзді на фем-подію, дізнавшись про мою ідентичність. Бути феміністкою було важливою частиною мене, але я не знаю тепер, як себе називати, відтоді як я поміняв займенник. Я завжди ставився до терміна «фемініст» з осторогою, «профемініст» звучить мені більш справедливо. Але я не профемініст, я не лише союзник у цій боротьбі. Я не можу захищати жінок у привілейованих чоловічих колах, бо не маю і ніколи не мав до них доступу. Я не відчуваю себе тільки жінкою чи тільки чоловіком. Я ще й дещо інше, й зовсім не те. Іноді я відчуваю, що й поняття «небінарність» мені не підходить. Це щось за межами бінарності, так. Але водночас це ніби й йніщо чи, точніше, ніхто. Саме слово складається із давно відомої «бінарності», тобто «чоловіче-жіноче» і приставки «не», що позначає щось за межами неї. Але що це?

Мертвим, живим і небінарним. Точніше, нікому. Точніше, комусь.

Комусь — загадковій істоті з минулого, теперішнього і майбутнього, яка мене читає

Можливо, колись ми разом посміємось над кінченими гендерними ролями чоловіків та жінок, що побутують зараз. Посміємось у часи пост-фемінізму, пост-ЛГБТ+ руху й пост-лівого руху, коли людяність не просто перестане бути особливою та елітарною, а й не буде мірилом правильності й доброти. Буття не лише жінкою чи чоловіком, буття людиною – більше не важитиме. Бо ми невіддільні від природи, від інших тварин. Я бажав би собі такого майбутнього, і на шляху до нього ще буде багато дзеркал, порталів, втрачених орієнтирів, а значить — і місце для мистецтва.

Я присвятив цей текст собі з майбутнього, ворогам і комусь ще. Але наостанок хочу згадати ще декого.

Мою дитину! Сподіваюсь, я не потону в пошуках заробітку й побудові кар’єри і народжу тебе. Чи прийму, це неважливо. Я би дуже хотів, щоб над тупими гендерними установками ми з тобою в щасливому новому світі сміялися разом.

Текст написано у співпраці з кураторкою Катериною Русецькою (2022).

1Олан Мамай, «Бойчукісти», 2017, дипломна робота, полотно, олія 220 х 120. З приватної колекції українського мистецтва Бориса і Тетяни Гриньових. Робота за посиланням: http://grynyov.art/artist/mamaj-alona. Зображення надано автором.
2Олан Мамай, «Як бути», перфоманс, 2021, «Фемінізм є» виставка у Гендерному музеї, Харків. За підтримки Українського жіночого фонду. Переглянути за посиланням: https://www.genderculturecentre.org/vidkrittya-vistavki-feminizm-ie/. Зображення та посилання надано автором.
3Олан Мамай, «Акція в дверях», 2016, документація, НАОМА, Київ. Фото Софія Берінгер, з сайту МіТЄЦ. Переглянути за посиланням https://mitec.ua/aktsiya-v-dveryah/. Надано автором.
4Олан Мамай, «Акція в дверях», 2016, документація, НАОМА, Київ. Фото Софія Берінгер, з сайту МіТЄЦ. Переглянути за посиланням https://mitec.ua/aktsiya-v-dveryah/. Надано автором. 
5Див. Олан Мамай, «Молебен 2018», Київ. Переглянути за посиланням https://mitec.ua/moleben-2018/. Надано автором.
6Див. Олан Мамай, «Прірва», 2018, виставка відбулась в галереї «На Проскурівській» Хмельницького обласного художнього музею, Хмельницький. Переглянути за посиланням. https://youtu.be/D4CuM2iVdCk. Надано автором.
7Олан Мамай, «Прірва», 2022, виставка в галереї Ksi Prostir, Дніпро. Зображення надано автором.
8Олан Мамай, «Прірва», 2022, виставка в галереї Ksi Prostir, Дніпро. Зображення надано автором.