– born in 1988 in Kerch, Autonomous Republic of Crimea, Ukraine. She is a multimedia artist, architect, actionist-performer, researcher and lecturer. Maria received a master’s degree at the National Academy of Fine Arts and Architecture in Kyiv (2013) and she also has a second master’s degree at Konstfack University, Stockholm. She lives and works in Kyiv and Stockholm in exile. After Crimea was annexed by the Russian Federation in spring 2014 the artist never went back to her native city.
And now I am a mom-a wife-an artist-an architect-an actionist… in exile… in the country in war…
I am an artist; but I was trained as an architect and still, throughout my practice and difficult path as an artist, I return to architecture, invariably using skills of designing and 3-D spatial thinking obtained through my years of studying architecture, in order to present my own idea of a body – a human, female body in public space. My way as an architect, artist and performer began a long time ago, in the distant 90s, on the coast of two seas – the Black and Azov, in the Crimea steppe. I was born at the junction of epochs, when the state in which I came into being decided to start Perestroika and enter the era of capitalism and market relations, although with a still global goal – to build communism finally; but it didn’t work. I have never seen that country in which I saw the light first time, it disappeared without having had time to get acquainted with me.
There was chaos and devastation around, and little understanding of why, or of what to do next. I ran away from the depression and difficult reality of the adult world around me into my own fictional realm of drawing, painting and experimenting with the body. I studied old masters’ techniques, ballet, experimental dance, music, as well as lessons in ceramics and academic drawing. At the same time I began to involve myself in the study of reproductions and books about modernism and ancient art, hoping to build my own new world.
Sometimes my parents had to travel around the peninsula in search of work, and my grandmother stayed with me; I told her not to worry and I would take on the role of an adult housewife on my own. It was then, in complete freedom and liberty, that I became addicted to studying texts about artists, the art of antiquity and modernist art, redrawing reproductions of old masters’ paintings and renaissance architecture from books I found in my mother’s big library.
My secret friends were ruins of ancient settlements, scattered around my hometown Kerch. As our house was by its foot, it was not difficult each day for me to climb the legendary Mt Mithridat, and from its top gaze for hours to the endless sea, wander through the remains of the old kingdom of Panticapaeum, examine, trace the designs of the Greek dwellings, and nourish my passion for sculpture. It surely could not all pass without a trace. All this aroused my interest in the body, the female body in public space; and my search for responsive materials for sculptural objects originates precisely from the cultural heritage that surrounded my childhood and adolescence.
Calling them Caryatids, the Greeks used statues in form of female bodies to maintain the structure of buildings, giving to the position of woman in society a rather cruel and patriarchal connotation. Her body had to hold all the weight and power of the building, with a constant pressure on her shoulders and head. All this was a reminder of the place in society of every real woman and her punishment for being a woman. It was from childhood that the understanding of historical injustice and the inequality in the position of a woman and a man arose in me. Observing the hard work of woman and her burden, which did not receive a worthy recognition, and double standards of pseudo-freedom through the entire culture, caused in me an increasing rebellion and desire to change it through my own works. I watched how my grandmother and mother always played a leading role in my family, working two or three times more, yet never getting decent
recognition and payment for their work. This unequal pattern was aggravated even more as capitalist practices came into our society. As well as my reflections on living conditions, I was fired by a passion to understand my body. I did this through various chaotic performances on the street where my grandmother lived, or I climbed onto her roof, so that I could see and hear the most possible people. My cry was a desire to be heard, a search for a certain scene on which I could speak freely, manifest and shout aloud all that had been so far drowned out inside myself in real life. Reflecting now, I can say that it was an absolutely architectural device for placing a sculpture of a human body on the facade of a building, asserting the relationship of the human body with the body of public space. Only, in the absence of sculpture, I used my own body, thereby creating a performance.
Since then, through all of my experiments from architecture to sculpture, drawing and performance, I see the continuity from my unselfconscious childhood actions and desire to acknowledge my spiritual pain and loneliness, to my recent artistic and political statements, in relationship with architecture, through my own body in public space.
For example: the performance Raft CrimeA1, when I lived 3 days & 3 nights on an inflatable life raft on the water of the Dnipro River, in the centre of the Kyiv. Also, my performances of Flowers of Democracy2 in Kyiv, Dnipro, around Europe, in London and in Sweden; the unauthorized performance 2543 (my registered number as a displaced from Crimea, after its seizure in 2014 by Russia); and my performance War and Pea$e4 on a mined beach by the Azov Sea, bordering a zone of war and liberated territory. In all these, the location of the body, site and context were deliberate. Developing an idea for performance always involves analysis of its location, its history, and threading fine semantic lines and relations between the body of a human, a woman, and the environment.
Just over 10 years after Ukraine gained independence from the USSR, events in my country led to the 2004 revolution. As I entered my teenage years, and soon to study architecture, the changes around me came. My parents were involved to the utmost, risking their lives to initiate revolutionary movements in the cause of humanization of society, democratic change and liberation from corruption. But the hopes of that revolt were not fulfilled, with disastrous consequences for our family. In order somehow to escape the complexities of the adult world, to cope with the burden on my shoulders and unbearable gravity of chaos and injustice, and realizing that society without my desire turns me into a living Caryatid, I clung with more zeal to the world of beauty and art. I dreamed, designed, painted and sculpted a wholly new world, one that does not exist, but which I longed for – a world where exquisite architecture, subtle and clean, strict and open, resembling the laconic and majestic ruins of ancient settlements, repeats the landscape of the Crimea steppe, preserving secrets and treasures inside its depths.
In 2011, this resulted in my design and realisation of Shcherbenko Art Center, as well my BA diploma project for a Museum of Kyiv (2010) and my MA diploma project ‘Passenger Seaport’ in Kerch (2012-13). Besides these important projects, I spent my nights in the Academy workshop experimenting with materials that are not typical for architectural modelling – clay, moss, glass, gypsum, concrete, plastics, metals, wood and paper. This work I transformed into sculpture from soap: Homo Bulla, a human body as a soap bubble5 and Soma6, a huge installation of salt blocks, baked by myself, in 27 columns 3 meters high and half a ton each. This was nominated for the Pinchuk Art Centre Award in 2013.
During my architecture study, I painted nudes with ardent passion, wanting to enjoy and understand the beauty and sometimes the abomination of the human body, while still
ashamed and afraid of my own body and wanting to free it from frames, moral dogma and social reification. My study of human anatomy led me in spring 2014 to begin watercolour drawings of women & men – flying, dancing, free, mutated, gory, hunched, crumpled, beating, eager for freedom: My beautiful. Wife?7; Swimming in Freedom8; 8889; Constitution Autonomous Republic Xena-Maria1011.
Although immersed in the world of architectural structures, building technologies, and materials, I dreamed more and more about performance and sculpture. I invented my own world, where woman was freed from under the entablature of the weights of history.
Emerging from the framework of architecture – the body of public space, I analyzed myself, my corporeality, what is permitted or forbidden within the confines and bounds of patriarchal society, and exactly how architecture controls all this. I decided to rebel. I was led to create my first sculptural project, Army of Clones12: 20 fullsize sculptures from my own body cast in plaster. They were not exhibited in a gallery, but on a street, in the park of the Dovzhenko film studio, among crowds of people. Children, pointing to the labia in the sculptures, and solely for the sake of knowing the world, asked “what is it?”.
But some recognized me and perceived my challenge in quite different ways: some were surprised at how similar were my sculptures and me in reality; some reproached me: “Isn’t it embarrassing?”. Passing people broke several sculptures. But often I observed among some men how they grabbed a sculpture by the chest, making greasy jokes, sexist remarks, and beside them women with hatred who condemned me for works that “offend feelings”, wanting not just to remove them, but to smash them. I understood that the body of a woman was so taboo that it was shameful to speak about a body of “her”, even in anatomic aspect. This taboo provoked me more and more. I went further. I decided not to stop working with classical materials in sculpture, but to experiment with materials that would concentrate my meanings as much as possible…
The revolution of 2004 was not completed; within a few years an almost complete dictatorship came, the institution of law nearly absent. LGBTQA+ rights, feminism, open statements, criticism of government, and peaceful demonstrations were marginalized. Thus, dissatisfaction among the public, progressive youth and students increased, the old working class struggled to survive, precarious communities and small business migrated en masse in search of a better life and opportunity; freedom of speech was in the grip of media moguls and big powers. All these led in winter 2014 to the next revolution. From its beginning to its end, I was as involved as much as possible. It was a very demanding moral responsibility. On the eve of these events, which had a fateful influence on my life, I defended my master’s degree (June 2013). I received international scholarships and nominations, worked as an architect in China and Switzerland, and supervised the construction of the Shcherbenko Art Centre in Kyiv; but because of my art experiments throughout my studies at the Academy, I started building a career in art.
Academy professors who believed only in Soviet realism in art and architecture, denying contemporary art and performance practices rejected these. My rebellion gained utmost concentration when, straight after finishing my Master’s Diploma in architecture, and after receiving a number of international scholarships, I was invited to a Ukrainian-Swedish exchange for artists.
During our Swedish collaborations, the feeling that something needs to be changed in society did not leave me. I suggested to a Swedish-Assyrian artist Jaqueline Georgina Shabo, a girl, to do a joint performance: to enter into a same-sex international marriage, thereby raising questions about the relations between the body of a woman, or of any person and borders, both personal and state. Relations between the subjects as distinct human bodies and those institution of power was also questioned. By this art performance, we wanted to enact a means for analyzing the idea of boundaries at various levels. Yet, 1 month after our entry into official same-sex marriage, legal in the west but illegitimate in my own country, and even more forbidden in Russia, the annexation of Crimea took place [by Russian Federation]; the eastern part of Ukraine was subjected to war. Crimea is my home and where I was registered, but due to those events, I have never since been able to return there. Further, because of my artistic statements, and a number of performances, I ended up on a list of banned artists in Russia. My antiwar beliefs still name me under the article of terrorists and those dangerous to society on the peninsula.
The event of how my sculptures were shot and destroyed in territory controlled by terrorists dramatically affected the direction of my art and my feeling for Crimea, my beloved lost home. It was in the summer of 2014 at the Centre for Contemporary Art in Donetsk [now the unrecognized Donetsk People’s Republic in the east of Ukraine]. The artwork – a triptych of 3 figures moulded from my body, cast in transparent soap, [the same, I learned later, used in targets at ballistic testing ranges] stood outdoors at the Izolyatsia Centre for Contemporary Art (adapted in 2010 from an old USSR-era factory). During the invasion, Izolyatsia was seized by the Ministry of Military Affairs of the pseudo- republic, turned into a prison, and the art collection destroyed. Some works were blown up. But my casts – clones of the body of a naked woman, an artist on the eve of joining a same-sex union – became targets for their shooting by which they ruled. The man who led the seizure and shooting of my soap sculptures, had a reputation as a most diligent and regular visitor to the art centre. He also visited my public lectures and speeches that I gave during visits and during the installation of the sculptural triptych Homo Bulla5.
However, for all 3 years of my visits and active work in Donetsk, he never commented on any of my speeches and did not express an opinion on my sculptural works. On June 9, 2014, he gave the order to shoot each of the sculptures of Homo Bulla5, as well as the Army of Clones (about 17 gypsum sculptures of this project were also installed around the art centre)12. This man announced to the Russian journalists that his actions were his own performance. In addition, his “shooting performance” was supposed to show the place of a woman who disobeys the morals and rules of the so called republic. Then I, like a number of other artists, was placed on a list of “degenerate and forbidden artists”.
My idea for casts from my body in soap or plaster, in public, unprotected from wind, rain, snow, heat, I revived from old images of vanitas: People are like a soap bubble – Remember that you are mortal. My aim was to remind myself and others that the human body is a fragile and exposed shell that can perish at any moment. As well, I continued my research into audience perceptions of the naked female body in the environment, as a metaphor of the body is constantly deformed, suffering, ageing, breaking and dying from nature’s influence. But, almost unforeseen, a war came that put everything in its place: the “woman” was enslaved and destroyed, art was outcast, artists were declared enemies of society and society itself fell into even greater uncertainty in a grey border area between east and west.
During the last 7 years, all my work has been trying to find and realize my place in a global society, searching for identity, solving national and language issues, constantly seeking a home where I can be, and questioning myself all the time “Who am I?”. And so, this instability, and amid it all my continuing search for some transformation has been directly reflected in my artistic practice. Reflecting on events of my own life related to the forced migration, exile, war, being a woman in a patriarchal society. Working in my art with the themes of femininity, queerness, corporeality in relation to power and borders, I needed at least some protection and understanding. And also, through my experiments of queer,
non-binary, performative, sculptural, architectural, and artistic projects, using innovative, organic, strange, non-sculptural, and “unusual” materials, I invited for the collaboration an architect-engineer, my partner, my husband, my ally and now a father of my child – my Uleg Vinnichenko.
Since March 8, 2017, We are creating all Our works together, questioning the role of personal borders by the trust in each other.
The final version of the statement was edited in collaboration with Iryna Polikarchuk (2022).
1Image: Maria Kulikovska, Raft CrimeA, 2016, performance, Kyiv. See: https://www.mariakulikovska.net/en/raft-crimea Ukraine. Courtesy of MKUV Studio Archive.2Image: Maria Kulikovska, Flowers of Democracy, 2015, performance, Dnipro, Ukraine. See: https://www.mariakulikovska.net/en/flowers-of-democracy Courtesy of MKUV Studio Archive.
3Image: Maria Kulikovska, 254, 2014, performance, Manifesta10 Hermitage, St. Petersburg, Russia. Photo: Dana Kosmina. See: https://www.mariakulikovska.net/en/254-action Courtesy of MKUV Studio Archive.
4Image: Maria Kulikovska, War and Pea$e, 2016, performance on the mined beach in Mariupol, Ukraine. Photo by Vaganov. See: https://www.mariakulikovska.net/en/war-and-peace Courtesy of MKUV Studio Archive.
5Image: Maria Kulikovska, Homo Bulla – human as soap bubble, 2012–2014, performative sculpture, Izolyatsia Art Centre, Donetsk, Ukraine. See: https://www.mariakulikovska.net/en/homo-bulla Courtesy of MKUV Studio Archive.
6Image: Maria Kulikovska, Soma - gender without sex, 2013, performative sculpture. Nominee for Pinchuk Art Prize’2013, Pinchuk Art Centre, Kyiv, Ukraine. Photo: Sergiy Illenko. See: https://www.mariakulikovska.net/en/soma-bodies-without-gender Courtesy of MKUV Studio Archive.
7Image: Maria Kulikovska, My beautiful. Wife?, 2014, series of watercolours on the old paper for architectural drawings. See: https://www.mariakulikovska.net/en/my-beautiful-wife Courtesy of MKUV Studio Archive.
8Image: Maria Kulikovska, Swimming in Freedom, 2018, series of watercolours on the old paper for architectural drawings. See: https://www.mariakulikovska.net/en/swimming-in-freedom Courtesy of MKUV Studio Archive.
9Image: Maria Kulikovska, 888, 2019–2020, series of watercolours on the old paper for architectural drawings. See: https://www.mariakulikovska.net/en/888 Courtesy of MKUV Studio Archive.
10Image: Maria Kulikovska, Constitution Autonomous Republic Xena-Maria, 2020–2021, series of watercolours on the papers, received from migration processes. See: https://www.mariakulikovska.net/en/watercolors-migration Courtesy of MKUV Studio Archive.
11Image: Maria Kulikovska, Constitution Autonomous Republic Xena-Maria, 2020–2021, series of watercolours on the papers, received from migration processes. See: https://www.mariakulikovska.net/en/watercolors-migration Courtesy of MKUV Studio Archive.
12Image: Maria Kulikovska, Army of Clones, 2010–2014, performative sculpture, Izolyatsia Art Centre, Donetsk, Ukraine. See: https://www.mariakulikovska.net/en/army-of-clones Courtesy of MKUV Studio Archive.
– народилася в 1988 році в Керчі, Автономна Республіка Крим, Україна. Мультимедійна художниця, архітекторка, акціоністка-перформерка, дослідниця та лекторка. Отримала ступінь магістра в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури у Києві (2013) а також має другий ступінь магістра в Університеті Констфак, Стокгольм. Живе та працює в Києві та Стокгольмі в еміграції. Після анексії Криму Російською Федерацією навесні 2014 року художниця більше не повернулася до рідного міста.
Я художниця та мене навчали архітектурі. Досі, протягом усієї моєї практики та нелегкого шляху, як художниці, я повертаюся до архітектури, незмінно використовуючи навички проектування та тривимірного просторового мислення, отримані за роки навчання, щоб представити своє власне уявлення про тіло – людське, жіноче тіло в громадському просторі. Мій шлях як архітекторки, художниці та виконавиці почався дуже давно, у далеких 90-х роках, на узбережжі двох морів – Чорного та Азовського, у степах Криму. Я народилася на стику епох, коли держава, в якій я виникла, вирішила розпочати перебудову й увійти в еру капіталізму та ринкових відносин, хоча з все ще глобальною метою – в кінці-кінців побудувати комунізм. Та це не спрацювало. Я ніколи не бачила тієї країни, в якій народилася – вона зникла, так і не встигнувши зі мною познайомитися.
Навколо панував хаос і спустошення, ніхто не розумів, чому так, і що робити далі. Я втекла від депресії та непростої реальності навколишнього дорослого світу у власну вигадану сферу малювання, живопису та експериментів із тілом. Я вчилася техніці старих майстрів, балету, експериментальному танцю, музиці, а також роботі з керамікою та академічному малюнку. У той же час я почала вивчати репродукції і книги про модернізм і античне мистецтво, сподіваючись побудувати свій власний новий світ.
Іноді батькам доводилося мандрувати півостровом у пошуках роботи, а бабуся залишалася зі мною; я говорила їй не хвилюватися і що сама візьму на себе роль дорослої господині. Саме тоді, на цілковитій волі і свободі, я захопилася вивченням текстів про художників, мистецтвом античності й модернізму, перемальовуванням репродукцій картин старих майстрів та ренесансної архітектури з книг, які знайшла у великій бібліотеці моєї матері.
Моїми таємними друзями були руїни стародавніх поселень, розкиданих по рідному Керчі. Оскільки наш будинок стояв біля підніжжя гори Мітрідат, мені щодня було не важко піднятися на її вершину та годинами дивитися на безкрайнє море, блукати залишками старого пантікапейського королівства, розглядати, відстежувати дизайн грецьких будинків і підживлювати мою пристрасть до скульптури. Звісно, це все не могло пройти безслідно і викликало в мене інтерес до тіла, жіночого тіла в громадському просторі. Мій пошук відповідних матеріалів для скульптури починається саме з культурної спадщини, яка оточувала моє дитинство та юність.
Називаючи їх Каріатидами, греки використовували статуї у вигляді жіночих тіл для підтримки структури будівель, надаючи положенню жінки в суспільстві досить жорстокий і патріархальний відтінок. Її тіло повинно було витримати всю вагу і потужність будівлі, з постійним тиском на її плечі та голову. Усе це було нагадуванням про місце в суспільстві кожної справжньої жінки та її покарання за те, що вона жінка. Саме з дитинства в мене зародилося розуміння історичної несправедливості та нерівності в становищі жінки і чоловіка. Спостереження за тяжкою працею жінки та її тягарем, який не отримав гідного визнання, і подвійні стандарти псевдосвободи через усю культуру викликали в мені дедалі більший бунт і бажання змінити це власними творами. Я спостерігала, як бабуся і мама завжди відігравали провідну роль у моїй родині, працюючи в два-три рази більше, але ніколи не отримували гідного визнання та оплати за свою роботу. Ця нерівноправність ще більше посилилася, коли в наше суспільство прийшли капіталістичні практики. Крім моїх роздумів про умови життя, мене запалила пристрасть зрозуміти своє тіло. Я робила це через різні хаотичні виступи на вулиці, де жила моя бабуся, або залазила на дах її будинку, щоб побачити і почути якомога більше людей. Мій крик був бажанням бути почутою, пошуком певної сцени, на якій я могла би вільно говорити, проявляти й голосно вигукувати все те, що до цього часу було заглушено всередині мене в реальному житті. Розмірковуючи тепер, можу сказати, що це був абсолютно архітектурний прийом для розміщення скульптури людського тіла на фасаді будівлі, ствердження зв’язку людського тіла з тілом громадського простору. Тільки за відсутності скульптури я використовувала власне тіло, створюючи тим самим перформанс.
Відтоді, через усі мої експерименти від архітектури до скульптури, малюнка та перформансу, я бачу безперервність від моїх несвідомих дитячих дій і бажання визнати свій духовний біль і самотність, до моїх недавніх художніх і політичних заяв, пов’язаних з архітектурою, через моє власне тіло в громадському просторі.
Наприклад: проект Плід Крим1, коли я жила 3 дні і 3 ночі на надувному рятувальному плоті на воді Дніпра, у центрі Києва. Також мої виступи Квіти демократії2 у Києві, Дніпрі, Європі, Лондоні та Швеції; несанкціонований спектакль 2543 (мій реєстраційний номер як переселенця з Криму, після його захоплення Росією у 2014 році); і мій перформанс Війна і мир4 на замінованому пляжі біля Азовського моря, що межує із зоною війни та звільненою територією. У всьому цьому розташування тіла, місце та контекст були навмисними. Розробка ідеї перформансу завжди передбачає аналіз його розташування, його історії, а також прокладення тонких семантичних ліній і відносин між тілом людини, жінки та навколишнім середовищем.
Трохи більше ніж через 10 років після здобуття Україною незалежності від СРСР події в моїй країні призвели до революції 2004 року. Незабаром після початку підліткового періоду і початку вивчення архітектури, навколо мене відбулися зміни. Мої батьки були глибоко залучені до ініціації революційних рухів у справі гуманізації суспільства, демократичних змін і звільнення від корупції та ризикували своїм життям. Але їх надії не справдилися, що призвело до катастрофічних наслідків для нашої родини. Усвідомивши, що суспільство без мого бажання перетворює мене на живу каріатиду та щоб хоч якось уникнути складнощів світу дорослих, впоратися з тягарем на своїх плечах і нестерпною тяжкістю хаосу і несправедливості, я з більшим завзяттям занурилась до світу краси та мистецтва. Я мріяла, проектувала, малювала і ліпила абсолютно новий світ, якого не існувало, але якого я прагнула – світ, де повторюється вишукана архітектура, тонка й чиста, строга й відкрита, що нагадує лаконічні й величні руїни стародавніх поселень, краєвиди кримського степу, що зберігає в своїх надрах таємниці та скарби.
У 2011 році це привело мене до проектування Щербенко Арт-центру, а також дипломного проекту бакалаврату для Музею Києва (2010) та дипломного проекту магістра з мистецтв Пасажирський морський порт у Керчі (2012-13). Крім цих важливих проектів, я проводила ночі в майстерні Академії, експериментуючи з матеріалами, нетиповими для архітектурного моделювання – глиною, мохом, склом, гіпсом, бетоном, пластиком, металом, деревом і папером. Цю роботу я перетворила у скульптуру з мила: Homo Bulla, людське тіло як мильна бульбашка5 і Soma6, величезна інсталяція з соляних блоків, створена мною – 27 колон, висотою 3 метри і по півтонни кожна. У 2013 році він був номінований на премію Pinchuk Art Center.
Під час навчання на архітектурі я з палкою пристрастю малювала ню, бажаючи насолоджуватися і розуміти красу, а іноді й гидоту людського тіла, водночас соромлячись і боячись власного тіла і бажаючи звільнити його від рамок, моральних догм і соціального осмислення. Навесні 2014 року вивчення анатомії людини привело мене до акварельних малюнків жінок і чоловіків – літаючих, танцюючих, вільних, мутованих, кривавих, згорблених, зім’ятих, побитих, жадаючих свободи: Моя прекрасна. Дружина?7, Рухи свободи8, 8889, Конституція Автономної Республіки Зена-Марія1011.
Я занурилась у світ архітектурних споруд, будівельних технологій та матеріалів, однак все більше мріяла про перформанс і скульптуру. Я винайшла власний світ, де жінка звільнялася з-під антаблементу тягарів історії.
Виходячи за рамки архітектури – тіла публічного простору, я аналізувала себе, свою тілесність, те, що дозволено чи заборонено в межах патріархального суспільства, і як саме архітектура керує всім цим. Я вирішила бунтувати. Це спонукало мене створити свій перший скульптурний проект Армія клонів12: 20 повнорозмірних скульптур з мого власного тіла, відлитого з гіпсу. Їх виставляли не в галереї, а на вулиці, в парку кіностудії імені Довженка, серед натовпу людей. Діти, вказуючи на статеві губи на скульптурах, і виключно заради пізнання світу запитували: «Що це?».
Але деякі впізнали мене і сприйняли мій виклик зовсім по-різному: хтось був здивований тим, наскільки схожі мої скульптури і я в реальності; інші дорікали мені: «А хіба не соромно?». Люди, що проходили повз, розбили кілька скульптур. Але часто я бачила кількох чоловіків, що хапали скульптуру за груди, пускають жирні жарти, сексистські зауваження, та жінок, що з ненавистю засуджували мене за роботи, що «ображають почуття» та бажали не просто прибрати, а розбити їх. Я зрозуміла, що тіло жінки настільки табу, що навіть в анатомічному аспекті говорити про “її” тіло було соромно. Це табу провокувало мене все більше і більше. Я пішла далі. Вирішила не припиняти роботу з класичними матеріалами в скульптурі, а експериментувати з матеріалами, які б максимально сконцентрували мої смисли…
Революція 2004 року не була завершена; за кілька років прийшла майже повна диктатура, інститут права був майже відсутній. Права LGBTQA+, фемінізм, відкриті заяви, критика уряду та мирні демонстрації були маргіналізовані. Таким чином, зростало невдоволення серед громадськості, прогресивної молоді та студентів, старий робітничий клас боровся за виживання, нестабільні громади та малий бізнес масово мігрували в пошуках кращого життя та можливостей; свобода слова була була під контролем медіа-магнатів і можновладців. Усе це призвело взимку 2014 року до наступної революції. Я активно брала участь від початку і до кінця. Це була дуже вимоглива моральна відповідальність. Напередодні цих подій, які доленосно вплинули на моє життя, я захистила диплом магістра (червень 2013 р.). Я отримала міжнародні стипендії та номінації, працювала архітектором у Китаї та Швейцарії, керувала будівництвом Центру мистецтв Щербенка в Києві; та завдяки моїм мистецьким експериментам протягом усього навчання в Академії я почала будувати кар’єру в мистецтві.
Професори академії, які вірили лише в радянський реалізм, заперечуючи сучасне мистецтво та практику виконання, відкидали це все. Мій бунт досяг піку, коли одразу після захисту диплома магістра архітектури та після отримання ряду міжнародних стипендій мене запросили на українсько-шведський обмін для художників.
Під час нашої шведської співпраці мене не покидало відчуття, що треба щось змінювати в суспільстві. Я запропонувала шведсько-ассірійській художниці Жаклін Джорджіна Шабо, зробити спільний перформанс: укласти одностатеві міжнародні шлюби, тим самим піднявши питання про стосунки між тілом жінки чи будь-якої людини і кордони, як особисті, так і державні. Відносини між суб’єктами як окремими людськими тілами та цим інститутом влади також були поставлені під сумнів. Цим мистецьким перформансом ми хотіли втілити засіб для аналізу ідеї кордонів на різних рівнях. Проте, через 1 місяць після нашого вступу в офіційні одностатеві шлюби, законні на заході, але незаконні в моїй власній країні, і навіть більше заборонені в Росії, відбулася анексія Криму Російською Федерацією; на Сході України почалась війна. Крим – це мій дім, де я була прописана, але через ті події я більше ніколи не могла повернутися туди. Далі, через свої артистичні заяви та низку перфомансів, я потрапила до списку заборонених художників у Росії. Через антивоєнні переконання мене досі переслідують за статтею тероризм і вважають небезпечною для суспільства на Кримському півострові.
Мої скульптури були розстріляні та знищені на території, контрольованій терористами, що різко вплинуло на напрямок мого мистецтва та на моє почуття до Криму, мого любого втраченого дому. Це було влітку 2014 року в Центрі сучасного мистецтва Ізоляція в Донецьку (нині невизнана Донецька Народна Республіка на сході України). Художній твір – триптих з трьох фігур, виліплених з мого тіла, відлитий у прозоре мило, [той самий, що, як мені стало відомо пізніше, використовувався для мішеней на стрільбищах] стояв на відкритому повітрі в Центрі сучасного мистецтва Ізоляція (адаптований у 2010 році зі старого заводу часів СРСР). Під час вторгнення Ізоляція була захоплена Міністерством Оборони псевдореспубліки, перетворена на в’язницю, а колекція мистецтва знищена. Деякі роботи підірвали. Але мої зліпки – клони тіла оголеної жінки, художниці напередодні вступу в одностатевий шлюб – стали мішенями для їх пострілів, пострілів завдяки яким вони правлять. Чоловік, який керував захопленням і розстрілами моїх скульптур з мила, мав репутацію найбільш старанного й постійного відвідувача арт-центру. Він також відвідував мої публічні лекції та виступи, які я давала під час візитів та під час встановлення скульптурного триптиха Homo Bulla5.
Проте за всі 3 роки моїх відвідин та активної роботи в Донецьку він не прокоментував жодного мого виступу і не висловив думки щодо моїх скульптурних робіт. 9 червня 2014 року він дав наказ розстріляти всі скульптури Homo Bulla, Армію клонів, а також близько 17 гіпсових скульптур з цього проекту, що були встановлені в приміщенні арт-центру12. Цей чоловік заявив російським журналістам, що його дії були його власним перформансом. Крім того, його «стрільба» мала показати місце жінки, яка не підкоряється моралі та правилам так званої республіки. Тоді мене, як і низку інших художників, внесли до списку «дегенеративних і заборонених художників».
Ідею про зліпки з мого тіла в милі чи гіпсі, публічно, незахищених від вітру, дощу, снігу, спеки, я відродила зі старих образів vanitas: Люди як мильна бульбашка – Пам’ятай, що ти смертний. Моя мета полягала в тому, щоб нагадати собі та іншим, що людське тіло — це крихка й відкрита оболонка, яка може загинути в будь-який момент. Крім того, я продовжила дослідження уявлень аудиторії про оголене жіноче тіло в навколишньому середовищі, оскільки метафора тіла постійно деформується, страждає, старіє, ламається і вмирає від впливу природи. Але майже непередбачувано настала війна, яка поставила все на свої місця: «жінку» поневолили й знищили, мистецтво вигнали, художників оголосили ворогами суспільства, а саме суспільство потрапило в ще більшу невизначеність у сірій прикордонній зоні між Сходом і Заходом.
Протягом останніх 7 років я намагалася знайти та усвідомити своє місце в глобальному суспільстві, знаходилася в пошуках своєї ідентичності, вирішення національних та мовних питань, постійного пошуку дому, де я можу бути, і постійно запитувала себе: “Хто я?”. І от, на тлі такої нестабільності, мій постійний пошук якоїсь трансформації безпосередньо відобразився в моїй художній практиці. Рефлексії на події власного життя, пов’язані з вимушеною міграцією, вигнанням, війною, перебуванням жінки в патріархальному суспільстві. Працюючи у своєму мистецтві з темами жіночності, квірності, тілесності по відношенню до влади та кордонів, я потребувала хоч якогось захисту та розуміння. А також через свої експерименти над квір, небінарними, перформативними, скульптурними, архітектурними та мистецькими проектами з використанням інноваційних, органічних, дивних, не- скульптурних і «незвичайних» матеріалів я запросила до співпраці архітектора-інженера, мого партнера, мого чоловіка, мого союзника і тепер батька моєї дитини – мого Улега Винниченка.
З 8 березня 2017 року ми створюємо всі наші роботи разом, ставлячи під сумнів роль особистих кордонів довірою один до одного.
Остаточну версію тексту відредаговано у співпраці з Іриною Полікарчук (2022).
1Зображення: Марія Куліковська, Пліт Крим, 2016, перформанс, Київ, Україна. Дивись: https://www.ua.mariakulikovska.net/raft-crimea. Надано MKUV Studio Archive.2Зображення: Марія Куліковська, Квіти демократії, 2015, перформанс, Київ, Україна. Дивись: https://www.ua.mariakulikovska.net/flowers-of-democracy . Надано MKUV Studio Archive.
3Зображення: Марія Куліковська, 254, 2014, перформанс, Manifesta10, Ермітаж, Санкт-Петербург, Росія. Фото Дани Косміної. Дивись: https://www.ua.mariakulikovska.net/performance/254-action Надано MKUV Studio Archive.
4Зображення: Марія Куліковська, Війна і мир, 2016, перформанс на замінованому пляжі в Маріуполі, Україна. Фото Ваганова. Дивись: https://www.ua.mariakulikovska.net/performance/war-and-peace. Надано MKUV Studio Archive.
