Anna Zvyagintseva / Анна Звягінцева

Anna Zvyagintseva / Анна Звягінцева

– born in 1986, Dnipro. She studied painting at the National Academy of Fine Arts and Architecture from 2004–2010. In 2020, as a recipient of the Gaude Polonia scholarship, she worked with Professor Mirosław Bałka in the media art department at the Academy of Fine Arts in Warsaw. In 2021 she began a residency at the Jan Van Eyck Academie for Art, Design and Reflection. Zvyagintseva received the PinchukArtCentre Prize in 2018. Since 2010 she has been a member of the curatorial group Hudrada.
Zvyagintseva works with themes like the body, paths, useless actions and small gestures. Her artwork interweaves drawing in various forms and transmedial variations like sculpture, installation, video and painting.mShe lives and works in Kyiv.

I am in my works.

In an interview in 2019, somehow I said that my artworks are autobiographical. We didn’t develop this idea further in the interview, as it seemed obvious. Later I was asked on several occasions to explain in more detail, but I never could, since this realization was new and very personal. It was just like with the subjects I work with: there is something small, hardly perceptible, that’s difficult to describe. I try to capture it and show it, using the instruments of art. Now I will try to expand on the subject of my works as autobiographical, although I find this both captivating and scary.

I never considered art an instrument for self-expression. It seemed that an artist should not speak about their own “I” but give voice to the other. Not speak for others but observe carefully through her own artist’s eye and reveal what was seen. I think that at first I would hide behind my artworks. I was sure that I was giving another—but not myself—a voice. For example, I’m saying that the machinery of justice works against the individual person and devours the life time of all its participants, while at the same time the place of the courtroom becomes cozy and in some sense familiar1. And here I am drawing people performing everyday labor (washing the dishes, road repair, etc.) and documenting this process without showing the final result of my work; we don’t see the sketches, only the process of making them2. Or I gather people’s voices at public protests and, like a witch, throw them all into a pot to stew3.

Later I observe how people bypassing existing asphalt roads beat paths into the ground4. Then I reflect on work5, and here I collect the paper slips and candy wrappers that my father mechanically twists into shapes and grant them the status of art by putting them in a museum display case6. So gradually my works began to tell me about myself more clearly. In other words, I began to notice more than just the world around me; I began to see myself in the world—and the world inside me. Now, looking back, I see the sure presence of a quiet voice in all my works: I was being true to myself, even if I didn’t realize it.

Now I will try to talk about my works with an understanding of what in them is about me.

A new work begins from the memory of a sensation. Boredom. Time is passing; my life time is being stolen. This is The Cage. Then I start engaging the figure of the contemporary artist, along with what I loved doing during my studies at the classical academy, in my work. Labor Show, curated by Hudrada, where I exhibited Synchronization, is the best setting for this. The witchy gesture of putting aggressive voices into a pot is me overcoming the fear that arises when I encounter aggressive voices in the political arena. This is Unities.

I choose how to move forward; I present my first solo exhibition, titled Trusting Movement. It’s an important step for a contemporary artist. Is bypassing existing roads really freedom when someone else has already set down the new paths? Following them is also about trusting previous experience. One of the works I showed in this exhibition was Paths.

I convert a fragment of my drawing into metal. It depicts the “futile” act of washing the dishes. The most banal, ordinary thing. Making sketches is also routine, a simple artistic action. I made a monument to it, the work Fragment: I enlarged and fixated on what was important to me.


Boredom in the academy. I liked this boredom. For it set off the process of thinking, of wandering consciousness, and it suddenly appeared that everything that was gray was so interesting.

A ray of sunlight creeps slowly over the walls of my studio. Its light fills the painting on my canvas, and when it slips away, again I see the surface of my work, which does not satisfy me, and again I’m seized by a feeling of emptiness. Years later I mounted the exhibition “The Empty Spaces of Doors and Windows Allow the Room to Be Inhabited” (2019).

The window opens onto the empty courtyard with an archway leading to Yaroslaviv Val. For several hours I’ve been looking through the arch at the busy street bathed in sunlight. People move about energetically; everything seems carefree and comprehensible on that side of the window.

Unpredictability scares me; it has always surrounded me, and now I am making great efforts to get rid of my habituation to it. Perhaps that is why routine is such a common theme in my work, along with attention to the flow of everyday life.

I am interested in what lies beyond the result; I’m interested in the process and the traces it leaves when the result is nowhere to be found. This, in part, is how the work Declaration of Intent and Doubt (2019) appeared.


I remember my first strong impression of art: I was seven years old; it was an exhibition of works that Sergei Parajanov had made in secret while in prison. Using the colored foil caps from the dairy drinks (milk, kefir, ryazhanka) he received from friends, Parajanov crafted medallions decorated with various images. I was impressed. Something magical had been created out of everyday things. Sometimes I think that this is what made me become an artist. Two of my works bear some resemblance to this childhood memory: My Father’s Sculptures (2013) and My Father’s Sculpture (2020). I wonder, what will my daughter remember from the exhibitions she sees?

When did I become self-aware and begin to understand that I am actually in my works? When I encountered powerful events: revolution, war, the birth of my child, moments of personal crisis. In 2015 I begin receiving invitations to participate in exhibitions but the only relevant subject for me is the war. And I can only talk about the war from the standpoint of the place where I am right now. Thus the works Order of Things7 and To draw your own window, to crumple the paper8 (both 2015) appear. These works are about the echoes of the war in the place where I am. The war reaches relatively peaceful areas through reverberation and transforms everything. Then I keep moving in step with what is happening in my life, and I produce the exhibition Misplaced Touches (2017)9. After my child is born I turn toward the bodily, the sensory and the notion of boundaries. But thoughts about the sensations that remain after touch would visit me repeatedly for years before I incorporated all this in my artworks.

Sensation is an important word and concept for me. I consider sensation and thought more important than the actual response, act or result. Sensations are the basis that guides response and action. Often I would already know how to act, but reacting was always scary. Sensations and awareness developed in their own time, and then the action occurred by itself. Declaration of Intent and Doubt (2019)10 is when the very state of vacillation and doubt holds great potential. When you are in it, then the decision becomes yours.

The text was written in collaboration with Kateryna Iakovlenko (2022).

1Image: Anna Zvyagintseva, The Cage, 2010. Textile object. Exhibited at Hope!, the Pavilion of Ukraine at the 56th International Art Exhibition – la Biennale di Venezia, Italy. Photo: PinchukArtCentre. Courtesy of the artist.
2Image: Anna Zvyagintseva, Synchronization, 2011. Video installation. Documentation courtesy of the artist.
3Image: Anna Zvyagintseva, Unities, 2012–ongoing. Sound installation. Documentation courtesy of the artist.
4Image: Anna Zvyagintseva, Paths, 2013. Ink, paper, video. Documentation courtesy of the artist. 
5Image: Anna Zvyagintseva, Fragment, 2013. Iron, welding, drawings. Photo: PinchukArtCentre. Courtesy of the artist.
6Image: Anna Zvyagintseva, My Father’s Sculptures, 2013. Found objects, display case. Documentation courtesy of the artist.
7Image: Anna Zvyagintseva, Order of Things, 2015. Bar reinforcement, welding, iron wires. Photo: PinchukArtCentre. Courtesy of the artist.
8Image: Anna Zvyagintseva, To draw your own window, to crumple the paper, 2015. Bar reinforcement, welding. Documentation courtesy of the artist.
9Image: Anna Zvyagintseva, Misplaced Touches, 2017. Metal, gypsum, paper, ink, google images, animation. Photo: PinchukArtCentre. Courtesy of the artist.
10Image: Anna Zvyagintseva, Declaration of Intent and Doubt, 2019. Three-channel video, 7’ 15”. Photo: PinchukArtCentre. Courtesy of the artist.

Анна Звягінцева

— народилася у 1986 році в Дніпропетровську (нині Дніпро), Україна. Українська художниця. Протягом 2004-2010 років навчалася в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури на факультеті живопису. У 2020 році була стипендаткою програми Gaude Polonia та стажувалась у Академії Мистецтв у Варшаві на відділі медіа мистецтва під керівництвом професора Мирослава Балки. З 2021 року є стипендіаткою Академії мистецтв Яна ван Ейка. Звягінцева є володаркою головної премії PinchukArtPrize у 2017 році. У 2010 році стала співучасницею кураторського об’єднання Худрада. Звягінцева працює з такими темами як тіло, шляхи, марні дії та маленькі жести. Її творчість створена шляхом сплетіння малюнків з різних форм та трансмедіальних варіацій — скульптура, інсталяція, відео та живопис. Живе та працює у Києві.



Я у своїх роботах.

Якось в одному інтерв’ю 2019 року, я сказала, що мої роботи автобіографічні. З інтерв’ювером ми не розвинули тему, здавалося, що все очевидно. Потім мене не раз просили розповісти детальніше, але мені це ніяк не вдавалося, оскільки усвідомлення було новим і дуже особистим. Трапилося те саме, що і з темами з якими я працюю: є щось маленьке, ледь вловиме, що важко описати. Я намагаюся це схопити і проявити за рахунок інструментів мистецтва. Тему автобіографічності в роботах я спробую розкрити зараз, хоч це одночасно мене захоплює та лякає. 

Я ніколи не сприймала мистецтво як інструмент для самовираження. Здавалося, що художник не має говорити про своє «я», а повинен давати голос іншим. Не говорити замість інших, а уважно спостерігати крізь свою оптику художника і саме проявляти побачене. Мені здається, що напочатку я ховалася за свої роботи. Я була впевнена, що надавала голос комусь іншому, але не собі. Ось скажімо, я кажу про те, що машина правосуддя працює проти людини і пожирає  час життя всіх учасників, але при цьому місце суду вже стає затишним, домашнім в якомусь сенсі1. Ось тут я малюю рутинну працю (миття посуду, ремонт дороги тощо) та фіксую процес малювання, не показуючи кінцевий результат своєї праці; ми не бачимо начерків, лише процес створення2. Або ж збираю голоси людей з протестів і, як відьма, кидаю це все варитися в один котел3. Потім я споглядаю, як люди протоптують стежки в обхід існуючим асфальтованим маршрутам4. Далі я розмірковую про працю («Фрагмент», 2013, залізна полоса, зварювання, начерки), а тут —  збираю папірці і фантики, які машинально скручує мій батько, та надаю їм статус мистецтва, кладучи їх у музейну вітрину56. Та поступово мої роботи стали говорити про мене для мене самої ж більш чітко. Тобто, я почала помічати не просто світ навколо, а себе у світі. Світ всередині мене. І зараз, озираючись назад, я розумію, що у всіх моїх роботах тихий голос впевнено присутній, що я була вірною собі, хоча і несвідомо.

Тепер я спробую сказати про свої роботи, розуміючи що в них — про мене.

Початок нової роботи починається з пам’яті про відчуття. Стан скуки. Тягнеться час, час мого життя крадуть. Це — «Клітка»7. Далі я починаю залучати в свою діяльність сучасного художника і те, що любила робити під час навчання в класичній академії. «Трудова виставка» під кураторством Худради, де я показала «Синхронізацію», найкраще для цього підходить8. Відьмацький жест поміщення агресивних голосів в каструлю – це я вбиваю свій страх, який виникає в мені поряд з агресивними голосами у політичному просторі. Це — «Єдності»9.

Я обираю як мені рухатися, роблю свою першу персональну виставку, яка називається «Довірливий рух». Важливий крок для сучасного митця. Чи дійсно це свобода йти в обхід існуючим дорогам, адже нові стежки вже кимось прокладені? Йти ними — це також про довіру до попередніх досвідів. На цій виставці я серед інших робіт показала роботу «Стежки»10

Я переводжу у метал фрагмент свого малюнку. На ньому «марна» дія — миття посуду. Щось найбанальніше, найбуденніше. Робити-начерки — це теж рутина, проста художня дія. Я зробила цьому монумент, роботу «Фрагмент»: збільшила, зафіксувала увагу на важливому для себе11.


Скука у академії. Ця скука мені подобалася. Адже вона запускала процес мислення, блукаючої свідомості, і раптом виявилось, що все сіре було таким цікавим.

Сонячний промінь повзе повільно по стінам майстерні. Його світло на полотні наповнює живопис, а коли він сповзає з полотна я знову бачу поверхню своєї роботи, яка мене не влаштовує і знову мене охоплює відчуття порожнечі. Роками пізніше я зробила виставку «Пустота дверей і вікон робить кімнату жилою» (2019).

У вікні пустий двір з аркою на Яр Вал. Крізь арку вже декілька годин я розглядаю жваву вулицю, залиту сонцем. Люди активно рухаються, все здається безтурботним і зрозумілим по той бік вікна.

Непередбачуванність лякає, вона оточувала мене завжди і звичку до неї я викорінюю зараз зі свого життя з великими зусиллями. Мабуть тому так багато теми рутини в моїх роботах, уваги до течії життя.

Мене цікавлять речі, що поза самим результатом, цікавить сам процес і його сліди, коли сам результат кудись подівся. Почасти саме так з’явилася роботи «Декларація про намір і сумнів»12.


Пам’ятаю своє перше сильне враження від мистецтва: мені було 7 років, це була виставка робіт Сергія Параджанова, які він підпільно робив сидячи у тюрьмі. З фольгованих кольорових кришок кефіру, ряженки та молока, що лишалися від передачок друзів, Параджанов створював медальйони з різноманітними зображеннями. Мене це вразило. З повсякденних речей було створено щось казкове. Іноді мені здається, що саме через це я стала художницею. Дві мої роботи чимось схожі на той дитячий спогад: «Скульптури мого батька» (2013) та «Скульптура мого батька» (2020) 13. Цікаво, що запам’ятає моя донька з того, що вона бачить на виставках?

Коли почалася усвідомленність? Розуміння, що я дійсно є в своїх роботах. У момент, коли стикалася з сильними подіями: революція, війна, народження дитини, особисті кризи. Ось у 2015 році мені пропонують прийняти участь у виставках, але говорити для мене доречним є лише про війну. Говорити про війну я можу лише з позиції того місця, де я перебуваю зараз. Так з’явилися роботи «Порядок речей» (2015) і «Намалювати своє вікно, зім’яти папір» (2015) 1415. Ці роботи про відлуння війни в місці, де знаходжуся я. Війна доноситься луною до умовної мирної точки і все трансформує. Далі я рухаюсь такт у такт з тим, що у мене відбувається у житті та роблю виставку «Недоречні доторки» (2017)16. По народженню дитини відбувається поворот до тілесного, чуттєвого та розуміння кордонів. Але думки про відчуття, що лишається після доторку, раз за разом поверталися до мене за багато років до реалізації цього всього в роботах. 

Відчуття — це важливе для мене слово та поняття. Відчуття та думка — для мене важливіші за саму реакцію, дію та результат. Відчуття — основа, база, що допомагає реагувати та діяти. Часто наперед було відомо, як треба діяти, але завжди було страшно реагувати. Тож відчуття та усвідомленість визрівали у своєму темпі і тоді дія ставалася сама собою. «Декларація про намір і сумнів» (2019) — це коли сам стан коливання та сумніву є дуже потенційним 17. Коли у ньому знаходитись, то і рішення стає твоїм. 

Текст написано у співпраці з кураторкою Катериною Яковленко (2022).

1Зображення: Анна Звягінцева, Клітка, 2010. Текстильний об’єкт. У рамках українського національного павільону «Надія!» під час 56th Бієннале у Венеції, Італія. Фотографія — PinchuArtCentre. Надано авторкою.
2Зображення: Анна Звягінцева, Синхронізація, 2011. Відеоінсталяція. Документація надана авторкою.
3Зображення: Анна Звягінцева, Єдності, 2012-дотепер. Звукова інсталяція. Документація надана авторкою.
4Зображення: Анна Звягінцева, Стежки, 2013. Туш, папір, відео. Документація надана авторкою.
5Зображення: Анна Звягінцева, Фрагмент, 2013. Залізна полоса, зварювання, начерки. Фотографія — PinchuArtCentre. Надано авторкою.
6Зображення: Анна Звягінцева, Скульптури мого батька, 2013. Знайдені об'єкти, вітрина. Документація надана авторкою.
7Зображення: Анна Звягінцева, Клітка, 2010. Текстильний об’єкт. У рамках українського національного павільону «Надія!» під час 56th Бієннале у Венеції, Італія. Фотографія — PinchuArtCentre. Надано авторкою.
8Зображення: Анна Звягінцева, Синхронізація, 2011. Відеоінсталяція. Документація надана авторкою.
9Зображення: Анна Звягінцева, Єдності, 2012-дотепер. Звукова інсталяція. Документація надана авторкою.
10Зображення: Анна Звягінцева, Стежки, 2013. Туш, папір, відео. Документація надана авторкою.
11Зображення: Анна Звягінцева, Фрагмент, 2013. Залізна полоса, зварювання, начерки. Фотографія — PinchuArtCentre. Надано авторкою.
12Зображення: Анна Звягінцева, Декларація про намір і сумнів, 2019. Триканальне відео, 7’15". Фотографія — PinchuArtCentre. Надано авторкою.
13Зображення: Анна Звягінцева, Скульптури мого батька, 2013. Знайдені об'єкти, вітрина. Документація надана авторкою.
14Зображення: Анна Звягінцева, Порядок речей, 2015. Арматура, зварювання, залізна проволока. Фотографія — PinchuArtCentre. Надано авторкою.
15Зображення: Анна Звягінцева, Намалювати своє вікно, зім’яти папір, 2015. Арматура, зварювання. Документація надана авторкою.
16Зображення: Анна Звягінцева, Недоречні доторки, 2017. Метал, гіпс, папір, туш, google images, анімація. Фотографія — PinchuArtCentre. Надано авторкою.
17Зображення: Анна Звягінцева, Декларація про намір і сумнів, 2019. Триканальне відео, 7’15". Фотографія — PinchuArtCentre. Надано авторкою.