– born in 1973, Oksana grew up in Kyiv, works and lives there. She studied at Ivan Trush Lviv College of Applied Arts (1989-1994) and the National Academy of Fine Arts and Architecture (Kiev, 1997-2003). In 2021-2023 completed her MFA at Stamps School of Art and Design at the University of Michigan. As an artist, she participated in Ukrainian exhibitions and international projects, acted as curator and designer at the Visual Culture Research Center (Kyiv) from 2009 to 2019. Author of articles and texts, co-editor of the book “The Right to Truth. Conversations on Art and Feminism” (2019); editor of the book “Black Lives Matter Voices” (scheduled to be released in 2024).
Looking back on what I have done, I sometimes think about what I haven’t done. Things done can be measured and listed. With things not done, this is not possible. Things done are always a result of luck, a happy coincidence. Things not done dissolve in persistent deficiencies, postponements, disillusionments. I’ve been seeing a recurring dream in which I looked at my artwork which did not actually exist. Something compensatory is gently embodied in dreams.
Sometimes there was an external constraint: when preparing for art college entrance examinations, I had to create some three-figure composition. I would sit over a piece of paper, my head empty, and the pencil would drop out of my hand because of boredom.
Ten years ago I used to walk with my little daughter in the nooks of Kyiv courtyards. Children’s feet are slow, and I also had to slow down. This was a period of nurturing a small darling body growing by leaps and bounds, and last season’s bootsies turned out small. “Mom, why does this mister take food out of the garbage bin?” Homeless in downtown Kyiv would often come to children’s playgrounds when there was no one there. This was my child’s first question about social reality which caused pain. I painted and patched up a big book to be demonstrated on the floor titled “Ukrainian Body” in which images of the homeless and poor were born out of this pain. This was in 2010; the book triggered a broader project. Around that time, Lesia Kulchynska came into my life and became a second wing enabling us to fly. In 2012 we opened a group exhibition “Ukrainian Body” involving 17 Ukrainian artists. The fate of this exhibition and the associated fate of the Visual Culture Research Center are sad: the exhibition was subjected to censorship, the Center was subjected to banishment.
People search for an explanation of the order of things instinctively, and sometimes on purpose. Life is unfair but why is that? In 2011 the word “feminism” came into view. Some of my female friends became active participants of Feminist Ofenzyva. I acted as designer for the organization in its early stages, and when Ofenzyva dissolved, I tried to catch up their impulse, and thus the exhibition “Motherhood” emerged (2015). But it is impossible to apply feminism only to exhibitions, texts and concepts. It also impacts our life. Previously accepted relations become inacceptable, vulnerability intensifies but the strength also grows. Recognizing transgressions and injustices does not mean getting rid of them. It is rather you someone will desire to get rid of.
I would like to not be just an artist; “sharing” as an opportunity to share space, to fill it together appeals to me. As a curator, I never acted as a separate function standing out from those “making art.” I conceived artworks and exhibitions at the same time, participated as an artist in my own curatorial projects. This was how these projects came to be: “Lockout” (2014), “What in Me is Feminine?” (2015), “TEXTUS. Embroidery, Textile, Feminism” (2017), poster campaign in Warsaw “I am Ukrainka” (2018).
In my childhood I equally wanted to be an artist and a writer. I am fascinated by storytelling. I adore writing, although I will probably not have enough time to read most of my unwritten works even in dreams, because it is difficult to read in dreams, it is easier to see. “Uncle Tolia” is a story depicted in drawings and texts of a man whom I met on a train and who told me about the war while drinking vodka. One of his hands was burnt, he swore all the time and smelled of a mix of stale alcohol and something else which was real war – not a picture in the media, not a patriotic battle-cry. Apart from his stories, unveiled before me in the train carriage were his aggression born out of despair, mutilated body and mind, tears and madness, and vodka helping find the words.
Uncle Tolia told everything on his own accord, he was the initiator. Later I discovered the interview format. You can ask questions and hear someone’s story. Interviews made up the book “The Right to Truth. Conversations on Art and Feminism” which Lesia Kulchinska and I published as co-editors.
At the beginning of 2020 I found myself in the USA, New Orleans – a city with pain from various times: from memories of plantations to the injury caused by hurricane Katrina, and current poverty exacerbated by the impact of the pandemic. When the pandemic started, I coped with stress through drawing. I would take a seat in front of a paper sheet and, without thinking twice, would draw what I saw in the street and at home.
Then there were events which changed my consciousness. Those were Black Lives Matter protests, thousands of people in the streets and interviews with dozens of people across the U.S. which we did via zoom together with Zakhar Popovych. Talks with black people made me rethink my own identity, history and where people stand in the world. A book of interviews will come out soon, and I began making portraits of people whom I talked to. I came to realize that I had never painted black people and people of color. Not only because no opportunity had presented itself; Ukrainian art education and artistic background are predominantly focused on white Western culture, narrowing down the horizon significantly.
I am currently enrolled in the MFA program at the University of Michigan. Some events in my life are swapped around. The experiences acquired here only confirm my knowledge that Ukraine has extremely strong artists but they lack resources. Someone does have the resources, and is therefore considered “better” and becomes a “staple”. Art revealing the pain of survival is actually stronger in many cases but it unfortunately lacks the resources to show itself. Sometimes it does not even have the resources to be born so it may only emerge in dreams.
Text written by Oksana Briukhovetska (23.02.2022).
When the full-scale Russian invasion of Ukraine started, I was in the U.S. On February 24, 2022 I canceled class that I was about to teach, and spent all my time on the news and social media. Immediately, there were street demonstrations in support of Ukraine, poster-campaigns in the city, events to fundraise for Ukraine. Experiencing that pain at a distance is different of course from experiencing it on the ground. But it hits and torments, and increases while encountering people of this other country leaving their everyday lives, disconnected from your sorrow, why ask you sometimes smiling, “How are you?” I wanted to scream that my people are being killed and that Russia wants to destroy my country. I had to do that by means of art. During the following year I created the series of tapestries “Songs and Flowers for Ukraine.” This work was intended first of all for American viewers; I wanted those desensitized by the endless amount of war images in the media burst into tears. At the same time, I found relief in the manual labor of fabric collage making, it helped me to go through such a difficult time. When I cut flowers from fabrics, imagining that I was creating my small personal memorial to those killed in Ukraine, it felt like a mourning. I dedicated this work to my grandmother Halia, who survived Holodomor and occupation during World War 2. It was another way to tell people about Ukraine and its tragic history, reminding them about the ongoing war.
Text written by Oksana Briukhovetska (03.2024).
1Image:Oksana Briukhovetska, In Solidarity of Women of the World! Remake of the Soviet poster of the 1960s. Textile collage, 2021. Courtesy of the artist.2Image: Oksana Briukhovetska, Portrait of artist Christian Brown, For the book: “Black Lives Matter Voices”. Watercolor on paper, 38x28 cm (11х15 in), 2021. Courtesy of the artist.
3Image: Oksana Briukhovetska, Portrait of filmmaker Shannon Joy Shird, For the book: “Black Lives Matter Voices”. Watercolor on paper, 38x28 cm (11х15 in), 2021. Courtesy of the artist.
4Image: Oksana Briukhovetska, In Solidarity with Ukraine. Textile collage, 2022. Courtesy of the artist.
5Image: Oksana Briukhovetska, My grand grandmother, whose name is unknown. Watercolor on paper, 56х76 сm (22x30 in.), 2021. Courtesy of the artist.
6Image: Oksana Briukhovetska, Bouquet. From Songs and Flowers for Ukraine. Textile collage, 2022. Courtesy of the artist. Courtesy of the artist.
7Image:Bouquet. From Songs and Flowers for Ukraine. Textile collage, 2022. Courtesy of the artist.
8Image:My Ukraine in Flames. From Songs and Flowers for Ukraine. Textile collage, 2022. Courtesy of the artist.
9Image: Oksana Briukhovetska, In the hospital. Gouache on paper, 97x121 cm (77,5x47,6 in), 2019. Courtesy of the artist.
10Image: Oksana Briukhovetska, The Teacher. Gouache on paper, 150x104 cm (59x41 in), 2019. Courtesy of the artist.
11Image: Oksana Briukhovetska, Ukrainian-Polish flag. Mural. Paint on the wall. Former Cepelia Pavilion, Warsaw, Warsaw under Construction X, 1076x365 cm (423.6х143.7 in), 2018. Photo by Wojtek Radwanski. Courtesy of the artist.
12Image: Oksana Briukhovetska, I am Ukrainka. From the city poster campaign in the frame of Warsaw under Construction X, 119х 180 cm (47 x 71 in), 2018. Courtesy of the artist.
13Image: Oksana Briukhovetska, I am Ukrainka. From the city poster campaign in the frame of Warsaw under Construction X. Drawing, collage, digital print, 119х 180 cm (47 x 71 in), 2018. Courtesy of the artist.
14Image: Oksana Briukhovetska, Cleaning Woman. Gouache on paper, 76x103 cm (30x40,5 in), 2018. Courtesy of the artist.
15Image: Oksana Briukhovetska, Woman washing dishes. Gouache on paper, 76x103 cm (30x40,5 in), 2018. Courtesy of the artist.
16Image: Oksana Briukhovetska, Suit Jacket. Textile collage on male suit jacket. Handmade, 2017. Courtesy of the artist.
17Image: Oksana Briukhovetska, A Cuckoo Flew Through My House. From Songs and Flowers for Ukraine. Textile collage, 2022. Courtesy of the artist.
18Image: Oksana Briukhovetska, Uncle Tolia. Series of 10 drawings and texts. Tempera on paper, 50х70 cm (19,6x27,5 in), 2016. Courtesy of the artist.
19Image: Oksana Briukhovetska, In the Meadow the Red Viburnum Bent Down. From Songs and Flowers for Ukraine. Textile collage, 2022. Courtesy of the artist.
20Image: Oksana Briukhovetska, Play with me. Installation for the “Motherhood” exhibition, 2015. Courtesy of the artist.
21Image: Oksana Briukhovetska, From the book Body #, Gouache and ink on paper, 80x105 cm (31,5x41,3 in), 2012. Courtesy of the artist.
22Image: Oksana Briukhovetska, My Grandmother Halia’s Album. From Songs and Flowers for Ukraine. Textile collage, 2022. Courtesy of the artist.
– народилася 1973 року, виросла, живе і працює в Києві. Навчалася у Львівському училищі прикладного мистецтва ім. Івана Труша (1989-1994) та Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури (Київ, 1997-2003). З 2021 по 2023 рік навчалася на магістерській програмі з мистецтва в Університеті Мічігану, США. Як художниця брала участь у виставках в Україні і в міжнародних проектах. Працювала кураторкою і дизайнеркою в Центрі візуальної культури (Київ) з 2009 по 2019 рік. Авторка статтей і текстів, спів-редакторка книжки «Право на істину. Розмови про мистецтво і фемінізм» (2019); редакторка книжки «Голоси Black Lives Matter» (вихід запланований 2024 року).
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну застало мене в США. 24 лютого 2022-го року я скасувала клас, який мала викладати, і не відривалася від новин і соціальних мереж. Відразу були вуличні акції на підтримку України, розклейка плакатів по місту, події для збору коштів Україні. Переживання цього болю на відстані безперечно інакше ніж досвід перебування на місці. Але він страшенно вдаряє і терзає, і загострюється на тлі заклопотаних власним життям і далеких від твого горя мешканців чужої країни, які часом посміхаючись питають “How are you?” Хотілося кричати про те, що моїх людей вбивають і мою країну хочуть знищити. Це довелося робити також з допомогою мистецтва. Протягом року я створювала серію гобеленів “Пісні і квіти Україні”. Ця робота була в першу чергу для американських глядачів – хотілося, щоб ті, хто втратили чутливість через нескінченний потік зображень війни у медіа, плакали. Або принаймні щоб мурашки у них ішли по тілу. Водночас, я знаходила втіху в ручній праці над колажами з тканин – це допомагало триматися. Коли я вирізала квіти з тканин, уявляючи, що створюю свій маленький меморіал загиблим в Україні, то відчувала це як ритуал скорботи. Я присвятила цю роботу пам’яті моєї бабусі Галі, яка пережила Голодомор і окупацію під час Другої світової війни. Це був спосіб розказувати людям про Україну і про її трагічні сторінки історії, а також привертати увагу до війни, яка триває до сьогодні.
Коли я згадую про те, що зробила, то іноді думаю про те, що НЕ зробила. Зроблене можна виміряти і перерахувати. Незроблене – неможливо. Зроблене завжди ще й наслідок удачі, щасливого збігу обставин. Незроблене розтає в постійних нестачах, відкладаннях, зневірах. Протягом життя я не раз бачила сон, в якому роздивлялася зроблені мною художні роботи, яких в дійсності не існувало. Щось компенсаторне трепетно втілюється в снах.
Іноді з’являвся зовнішній примус: при підготовці до вступного іспиту в художню академію потрібно було зробити якусь трьохфігурну композицію. Я сиділа перед листом паперу, в голові було порожньо і олівець випадав з рук від нудьги.
10 років потому я гуляла з моєю малою донькою закапелками київських дворів. Дитячі ніжки ходять повільно і мені теж доводилось сповільнюватись. Це був період плекання рідного маленького тіла, яке росло на очах, і черевички з попереднього сезону виявлялись малі. «Мамо, чому цей дядя дістає їжу зі смітника?» Безпритульні в центрі Києва часто сиділи на дитячих майданчиках у той час, коли там нікого не було. Це було перше питання дитини про соціальну дійсність, від якого було боляче. Я намалювала і склеїла велику книгу для демонстрації на підлозі з назвою «Українське тіло», де образи бездомних і бідних народилися з цього болю. Це був 2010 рік; книга стала поштовхом до ширшого проекту. Десь у цей час в моєму житті з’явилася Леся Кульчинська, і стала другим крилом, і ми змогли полетіти. В 2012 році ми відкрили групову виставку «Українське тіло», в якій взяли участь 17 українських художниць і художників. Доля цієї виставки і подальша пов’язана з нею доля Центру візуальної культури сумні: виставка зазнала цензури, центр зазнав вигнання.
Людина інтуїтивно, а іноді активно шукає пояснення стану речей. Життя несправедливе, але чому все так? В 2011 році на слуху з’явилося слово «фемінізм». Деякі з моїх подруг стали активними учасницями Феміністичної Офензиви. Я працювала для організації дизайнеркою на її ранньому етапі, а коли Офензива розпалася, спробувала підхопити їхній імпульс, і так з’явилася виставка «Материнство» (2015). Але фемінізм неможливо застосовувати лише до виставок, текстів, концепцій, він також впливає на життя. Стосунки, які раніше були прийнятними, стають неприйнятні, посилюється вразливість, але зростає й сила. Усвідомити хиби і несправедливості ще не значить від них позбутись. Радше, позбутись захочуть тебе.
Мені хотілося не просто бути художницею, мене вабить “sharing” – можливість розділити простір, заповнити його разом. Як кураторка я ніколи не діяла як окрема функція, відмінна від тих, хто «робить мистецтво». Придумувала роботи і виставки одночасно, брала участь як художниця у власних кураторських проектах. Так виникли проекти «Локаут» (2014), «Що в мені є від жінки?» (2015), «TEXTUS. Вишивка, текстиль, фемінізм» (2017), варшавська постер-кампанія «Я українка» (2018).
В дитинстві я однаково хотіла були як художницею, так і письменницею. Мене захоплює розказування історій, storytelling. Обожнюю писати, хоча мабуть більшість моїх ненаписаних творів не встигну прочитати навіть у снах, бо у снах важко читати, легше бачити. «Дядя Толя» – зафіксована в малюнках і текстах історія чоловіка, з яким я зустрілася в поїзді, і який пив горілку і розказував мені про війну. Одна його рука була обгоріла, він матюкався через кожні три слова і від нього смерділо сумішшю перегару і ще чогось, що було реальною війною – не картинкою в медіа, не патріотичним гаслом. Окрім його історій, в купе переді мною розгорнулись його агресія від безвиході, знівечені тіло і психіка, сльози і безумство, і горілка, яка допомагала знайти слова.
Дядя Толя сам все розказував, був ініціатором. Пізніше я відкрила для себе формат інтерв’ю. Можна розпитати і почути чиюсь історію. З інтерв’ю була складена книжка «Право на істину. Розмови про мистецтво і фемінізм», яку ми видали з Лесею Кульчинською як співредакторки.
На початку 2020 року я опинилася в США, в Новому Орлеані, місті, в якому живе біль різної давності – від пам’яті про плантації до травми урагану Катріна, і нинішня бідність, посилена ударом пандемії. Коли почалась пандемія, я знаходила зцілення від стресу в малюванні. Сідала навпроти листа паперу, і не довго думала, а змальовувала те, що бачила перед собою надворі і в домі.
Згодом сталися події, які змінили мою свідомість. Це були протести Black Lives Matter, тисячі людей на вулицях і інтерв’ю з десятками людей по всій Америці, які ми проводили через zoom разом з Захаром Поповичем. Розмови з чорними людьми змусили мене переосмислити власну ідентичність, історію, і те, ким є люди у світі. Книга з інтерв’ю скоро побачать світ, а я почала робити портрети людей, з якими розмовляла. Усвідомила, що ніколи раніше не малювала чорних людей і людей кольору. Не було не лише нагоди; українська художня освіта і мистецький бекграунд орієнтовані здебільшого на білу західну культуру, що дуже звужує горизонт.
Зараз навчаюся на магістерській програмі з мистецтва в університеті Мічігану. Деякі події в моєму житті переставлені місцями. Тутешній досвід тільки підтверджує моє знання про те, що в Україні є надзвичайно сильні художниці і художники, але вони позбавлені ресурсів. Хтось має ресурси, і тому вважається «кращим», і стає «зразком». Насправді мистецтво, яке проявляє біль виживання, часто є сильнішим, але на жаль, в нього бракує ресурсів себе показати. Іноді в нього немає ресурсів навіть народитись, тож воно може з’являтися хіба у сні.
Текст написано Оксаною Брюховецькою (2022).
1Зображення: Оксана Брюховецька, Рімейк радянського плакату 1960-х За солідарність жінок світу!. Текстильний колаж, 110x176 см, 2021. Надано художницею.
