Ada Rybachuk / Ада Рибачук

– born 1931 in Kyiv, died 2010 in Kyiv, Ukraine. Ukrainian artist, sculptor, graphic designer, writer, scriptwriter, co-author of the Memorial and Ritual Complex “Park of Memory” at the Baikove Cemetery in Kyiv (construction began in 1968, not completed). The main work themes are historical and cultural memory, heritage and life of indiginoius people. Worked alongside her husband, Volodymyr Melnychenko.


Instead of manifesto

Excerpts from the artist’s notebook “On the island of Kolguiev”, first published in the “Novyi Mir” (English: “New World”) journal in 1965, #7, p. 43-97. Reprint in the original language.

Two months ago, after graduating from Kyiv Arts Institute1, we had to choose a place where we would like to spend our summer internship, this time – on our own. Previously we interned in Kaniv, by heading down the Dnipro river by boat for seven hours, and Vilkovo – on the border with Romania.

We were interviewed one by one in the director’s office.

– And you?

– I want to go to the sea…

The Institute’s director winces. He dislikes landscape painters, in particular – marine painters.

– One goes to the sea for swimming and sunbathing, for pleasure purposes

– People hardly swim in that sea. I want to go to Archanhelsk…


The usual ways of working are unheard of here – here, no one will pose for a hundred hours. But it is not only that. Intrinsically, the Nenets people cannot pose. They grew up in a tundra, their life is full of dangers, and they believe that this is a normal life. How else would you live it?…

The Nenets2 are very skillful. And plastic. Especially when they are not posing. And we wish to ensure that they do not notice our “drawing” presence.

Suddenly, it turns out that we did not bring enough canvases. The available ones are already all spent. One could remove them from the frames and, after having begged for food bags from a tent, put on new ones.

But we do not have glue to prepare the ground. We are sharing our sorrows with the guys in the tent.

Jonas is sitting on top of a neighboring hill and completing something. We head towards him and place ourselves nearby. We make drawings from him.

Jonah is on his knees, wearing a dark crimson shirt beneath a deerskin overcoat. The bone antlers already stripped of the wool are around him. A whole bunch. The day is gray, the hill is dark; a young, strong face shadowed with the tightly covered skin, with very narrow eyes. Light gloss across the eyelids. And on the cheekbones. He does not talk.

Some kind of a god.

He sits, and for some reason cuts hard whitish deer antlers into pieces. The hills dazzle in the distance. Then, from the hill on which Jonah sits, a smoke starts rising. And everything becomes resembling some kind of a ritual. Sacrifice. It turned out that Jonah was preparing glue for us from the deer antlers in an old cauldron. The glue did not come out very thick, as there was not enough firewood for such a long cooking time. But we grounded our canvases.


In the village, we organize a studio in an old bath house. Now, the fishing nets are stacked here – tackles and seines. Whereas it was possible, we scraped the moldy, moss-covered walls and floors. The walls are completely black from steam, but made of logs chopped with an axe. Very beautiful. Food crates serve us as furniture, skins – as our beds. We pulled out part of the finishing nets into the vestibule, the rest stayed. They hang on the walls, dazzle with floats – delightful and not so monotonously black.


Only a few days left before departure.

In the evening, we sit on a wooden deck in front of your bath house slash studio. Our first studio is decorated with nets and tackles.

The steamboat is arriving soon.

We do not talk, and think. We think about one thing, so there is no need to talk much – we understand each other.


– Won’t you stay? – We barely hear the voice through the megaphone.

– No, we came to say goodbye. Here are the letters.

Comment by the curator Kateryna Yakovlenko:

In her diaries and art works, Ada Rybachuk writes about how a “man tries to catch the Sun” – this is her statement in which she as the author tried to convey the pursuit for life, an attempt to conquer time and comprehend eternity. Together with her partner, husband, friend and co-creator, she visited many small towns and villages in the most remote parts of the USSR looking for topics, but in fact she was documenting life as it is.

The central subject-matter of the artist was memory. The most notable art work became the Memorial and Ritual Complex “Park of Memory” at the Baikove Cemetery in Kyiv which was poured in with concrete in the Soviet times. The restoration of the Wall of Remembrance began in 2021. However, her work on memorization was not limited to memorials only.

Ada Rybachuk was one of those who spoke about the need to honor the victims of Babyn Yar (the first rally took place in 1966, and was banned by the authorities). Also, she signed letters against arrests and repression of cultural and political actors. Throughout her life, she received many awards, with the one “For Courage” being the most symbolic among them. It is through courage, humanity, empathy, inner strength that her unquestionably faith into the power of art can be explained.

Materials were collected and edited by Kateryna Yakovlenko (2022).

1Currently National Academy of Visual Arts and Architecture (Kyiv, Ukraine).
2Samoyedic people who live in the northern part of today’s Russian Federation.

— народилась у 1931 році у Києві, померла у 2010 році у Києві, Україна. Українська художниця, скульпторка, графік, письменниця, сценаристка, співавторка Меморіально-обрядового комплексу «Парк Пам’яті» (1968–1982) на Байковому кладовищі у Києві. Комплекс нині функціонує, але один з його ключових елементів — Стіну Пам’яті — спотворено радянською владою одразу після завершення робіт.. Основними темами творчості є історична та культурна пам’ять, спадщина й життя корінних народів. Співпрацювала з чоловіком, художником Володимиром Мельніченком.


Замість маніфесту

 Уривки з зошиту художниці «На острові Колгуєві». Вперше опубліковані у журналі «Новий мір», 1965, №7, С.43-97. Передрук мовою оригіналу з дозволу Фонду Збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка.

Два місяці тому, після закінчення четвертого курсу Київського художнього інституту1, ми мали вибрати місце, де хотіли б провести літню практику, цього разу — самостійно. Попередня була у Каневі — сім годин пароплавом униз по Дніпру — і ще у Вилкові, на кордоні з Румунією.

Опитували по черзі у кабінеті директора.

– Ви?

– Я хочу до моря…

Директор інституту морщить лоба. Він недолюблює пейзажистів, мариністів – особливо.

— До моря їздять купатися та засмагати. Заради задоволення.

— У цьому морі навряд купаються. Я хочу до Архангельська…


Тут не підходять звичайні способи роботи — по сто годин тут ніхто не позуватиме. Але справа не лише у цьому. Ненці2 просто за природою не можуть позувати. Вони виросли у тундрі, життя їх сповнене небезпек, вони вважають, що це і є нормальне життя, а як жити інакше?

Ненці дуже спритні. І пластичні. Особливо коли не позують. І ми прагнемо, щоб вони не помічали нашої «рисуючої» присутності.

Несподівано виявляється, що ми взяли мало полотен — вони вже всі замальовані. Полотна можна зняти з підрамників і, випросивши у чумі мішки з-під продуктів, натягнути нові.

Але у нас немає клею, щоб приготувати ґрунт.

Ми ділимося своїми прикростями з хлопцями у чумі.

На вершині сусіднього пагорба сидить Йона і щось робить. Ми йдемо до нього і сідаємо поряд. Ми робимо з нього малюнки.

Йона стоїть на колінах, у темно-малиновій сорочці на малиці. У коло нього біліють кістяні — вже без шерсті — оленячі роги. Ціла купа. Похмурий день, сопка темна-темна; молоде, міцне, туго обтягнуте шкірою темне обличчя з дуже вузькими очима. Легкий блиск упоперек повік. І на вилицях. Мовчить.

Бог якийсь.

Сидить і рубає тверді білуваті оленячі роги на шматочки. Ліловіють далекі сопки.

Потім з пагорба, на якому сидить Йона, піднімається дим, і все зовсім схоже на якийсь обряд. Жертвопринесення.

Виявилося, що Йона у старому казані варив для нас з оленячих рогів клей. Клей вийшов не дуже густий, дров мало, а варити треба довго, але полотно ми заґрунтували.


У селищі ми влаштовуємо майстерню у старій лазні; зараз тут складені сітки — рюжі та невода. Наскільки можливо, вишкрібання запліснівлі, порослі мохом стіни і підлоги. Стіни від пари і вогкості зовсім чорні, але зроблені з колод рубаних сокирою. Дуже красиві. Меблями нам служать ящики з-під продуктів, ліжками — шкури. Частину сіток ми витягли в сіни-передбанник, частину залишили; вони висять на стінах, біліють поплавцями — красиво і не одноманітно чорно.


До від’їзду лише кілька днів.

Ми сидимо увечері на дерев’яному настилі перед нашою лазнею-майстернею. Нашою першою майстернею, обвішаною мережами та рюжами.

Незабаром прийде пароплав.

Мовчимо і думаємо. Думаємо про одне, тому не треба багато говорити – ми й так розуміємо одне одного.


— Ви не залишитеся? — Голос у рупор ледь чутний нам.

— Ні, ми приїхали попрощатися. Ось листи.

Коментар кураторки Катерини Яковленко:

У своїх щоденниках і роботах Ада Рибачук пише про те, як «людина намагається утримати Сонце» це її фраза, у якій авторка намагалась передати жагу до життя, спробу підкорити час та пізнати вічність. Спільно зі своїм партнером, чоловіком, другом, співтворцем, вона відвідала не одне маленьке містечко та селище у найбільш віддалених частинах СРСР у пошуках людських історій та традицій, які ставали сюжетами її робіт.

Центральною творчістю художниці була тема пам’яті, а найбільш визначним твором став Меморіально-обрядовий комплекс «Парк Пам’яті» на Байковому кладовищі  у Києві. Ключовим елементом у цьому проєкті стала Стіна Пам’яті довжиною 213 метрів, що містила горельєфні композиції загальнлю площею більше 2000 кв.м. За рішенням влади вони були визнані такими, що протирічать принципам соцреалістичного реалізму і через це залиті бетоном. Відновлення Стіни Пам’яті розпочалось лише 2021 року: було відкрито з-піл бетону центральну композицію «Берегиня».

Однак робота над темою пам’яті не завершувалась лише меморіалами, Ада Рибачук була однією з тих, хто говорив про необхідність вшановування жертв Бабиного Яру (перший мітинг відбувся у 1966 році і був заборонений владою), вона також підписувала листи проти арештів та репресій щодо культурних та політичних діячів. За своє життя вона отримала не одну медаль, але найбільш символічною є «За мужність». Саме мужністю, людяністю, емпатією, внутрішньою силою можна пояснити її безапеляційну віру у силу мистецтва.

Текст створено Катериною Яковленко у співпраці з Фондом АРВМ (2022).

1Нині Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури.
2Самодійський народ, що мешкає на півночі нинішньої Російської Федерації.